Пошук по сайту

Медіа Партнери

 

Радехівський деканат

Храм св. Миколая Чудотворця м. Радехів
У грудні 1944 року, митрополит Йосип Сліпий благословив отця Іларіона Карп’яка на душпастирське служіння до міста Радехова. Події 1946 року молодий священик у віці 36 років зустрів разом з парафіянами в м. Радехові.
Священики, котрі були до його приходу, емігрували за кордон: о. Володимир Пелліх, о. Михайло Зінкевич, о. Михайло Ходань.
Більшість молодих священиків, хоч здобували духовну освіту в школах Російської Православної Церкви, доповнювали їх у своїх попередників і разом з парафіянами вважали себе духовно приналежними до Вселенської Церкви і Архиєрея Папи Римського.
Із 23 лютого 1982 року на парафії служить о. Ярослав Михалюк, при допомозі отців – сотрудників о. Володимира Царика і о. Юрія Михалюка.
Зареєстровано вихід з підпілля, 6 червня 1990 року на квартирі Владики Володимира Стернюка. Конфліктів не було. Поділу на конфесії також не було.
Збудували новий храм. Перший камінь для будівництва нової церкви і  хрест освятив 3 листпада 1991 року Патріарх Мирослав-Іван Любачівський. 29 серпня 2004 року Владика Михаїл Колтун  освятив новозбудований храм. 7 грудня 2008 року Владика Михаїл освятив храм після завершення розпису. 1 квітня 2010 року – Великий Четвер Владика Михаїл Колтун звершив архієрейське богослужіння: Св. Літургію і Чин умивання ніг священикам. Це вже вдруге у місті Радехові. Перший раз у Великий Четвер 1999 року. На храмовий празник 19 грудня 1992 року завітав Владика Юліан Вороновський.
З усіх сторін при в’їзді до міста Радехова побудовані каплиці: три каплиці Пресвятої Богордиці і одна фігура – постать Ісуса Христа, при яких часто відбуваються богослужіння.
При церкві створені молодіжні організації: Марійська Дружина, Вівтарна Дружина, УМХ, дяківсько-катехитична школа, недільна школа. Братства: Матері Божої Неустаної Помочі, “Апостольство Молитви”, Жива Вервиця, Братство доброї смерті.
Відбуваються прощі: до Зарваниці, Гошева, Крехова, Червонограда, с. Колоденці Івано-Франківської обл., Почаєва, Страдча, Глинян, Підгірців, Унівської Лаври та інші.
Кожного року відбуваються на парафії реколекції, нічні чування, святі місії для народу.
При церкві св. Миколая провадились катехитичні курси з підготовки катехитів і вчителів християнської етики для шкіл Радехівського району.
У 2009-2010 навчальному році розпочалось навчання в дяківсько-катехитичній школі з благословення Преосвященнішого єпископа Сокальсько-Жовківського Михаїла Колтуна.

Храм свв. апп. Петра і Павла с. Павлів
Переслідування УГКЦ, що почалися з приходом більшовицької влади, не оминули і громади с. Павлів. Парафіяни церкви св. апп. Петра і Павла у 1946 р. були добре організованою, високодуховною церковною громадою. Цьому треба завдячувати парохам, які трудилися протягом багатьох років у с. Павлів:
1. о. Омелян Мидляк. З його ініціативи у 1889 р. було відкрито читальню “Просвіта”;
2. о. Матей Попович, що був одружений із Савиною Петрушевич, рідною сестрою президента ЗУНР Євгена Петрушевича. У 1906 р. подружжя Попович, разом із кількома своїми парафіянами взяли участь у прощі до Святої Землі, що її організував митрополит Андрей Шептицький;
3. о. Зеновій Яцків, батько відомої нині художниці Ірини Яреми (Яцків);
4. о. Володимир Кармазин, одружений із Мирославою з відомого роду Цегельських;
5. о. Петро-Микола Свистун, дружина якого була вчителькою, мав велику бібліотеку, понад 70 тисяч книг. Передплачував численні газети. Багато дітей та дорослих користувалися його бібліотекою. Отець Петро товаришував із о. Іваном Гриньохом, уродженцем с. Павлів. Ще будучи семінаристом о. Іван приїжджав із товаришами на вакації, а згодом співслужив із отцем-парохом.
6. о. Василь Давидович, на долю якого випали випробування, пов’язані з ліквідацією УГКЦ. Нова влада шантажем і погрозами змушувала отця відректися від греко-католицької церкви і негайно прийняти московське православіє. Отець Василь відповів, що на роздуми йому потрібно 10 років.
Радянська влада засудила отця на 10 років трудових таборів, які він відбував у м. Слаську, Карагандинської обл.
Дружина о. Василя була виселена з плебанії, разом із старенькою мамою, але залишилась у селі і працювала в колгоспі.
Марія Давидович походила зі священичого роду. Її батько о. Василь Матвієйко був парохом Гумниськ біля Буська. Їмость Марія закінчила три курси медичної гімназії, тому радо допомагала всім мешканцям Павлова кваліфікованими медичними порадами.
З 1946 р. у сім’ї священика Давидовича виховувалась донька повітового провідника ОУН Мандрики Р. – Зеновія, під прізвищем Середа Ганна.
З ув’язнення о. В. Давидовича, 1946 р. церкву св. апп. Петра і Павла не закрили і вона залишалась діючою. Люди залишались вірними своїй традиції і обрядові. Тим паче, що настоятелями церкви залишались священики, котрі в силу обставин перейшли на православ’я. Зокрема – о. Зіновій Яцків, а з 1956 р. о. Василь Давидович, що повернувся із заслання. Ті церковні атрибути, що найбільше “різали” око московському православію люди забрали по домівках і зберігали аж до відновлення УГКЦ.
Наприкінці 50-х повернувся із заслання о. Степан Рудь, крилошанин Митрополичої капітули, член Митрополичого Церковного суду ІІ інстанції, духівник Львівської Духовної семінарії, професор літургіки і церковного співу в Богословській академії, і замешкав у братової Анастасії Рудь. Отець приватно звершував богослужіння в хаті аж до 1963 р. Похований у Павлові. У Павлові залишилась (і проживає до сьогодні) численна родина отців Івана та Степана Гриньохів, а також о. Тимофія Ковалюка, довголітнього пароха с. Скнилів біля Львова. Саме ці факти дають підстави стверджувати, що батьківська традиція УГКЦ зберігалась.
А в 1956 р. повернувся із заслання о. Василь Давидович і почав відновляти духовне життя.
Багато людей відвідували підпільного священика о. Пристанського в с. Розжалів, а також сестер-монахинь в с. Раковище і в такий спосіб мали зв’язок з підпільною церквою.
Павлову таланило на добрих пастирів, навіть і в радянські часи. По смерті о. Давидовича, 1971 р. до Павлова прибув о. Ярослав Михайлюк, уродженець Сокальщини, що старався зберегти живий зв’язок із правдивою українською традицією.
Весною 1991 р. почалися активні дії з відновлення УГКЦ в с. Павлів. Не обійшлося без конфліктів, залякувань, сутичок, поділу майна, почерговості богослужінь.
17 вересня 1991 р. офіційно відновлено громаду УГКЦ у с. Павлів.
Священики УГКЦ, що служили у с. Павлів: о. Володимир Кривоглавий (декан), о. Ярослав Збитковський (декан), о. Мирослав Ковальчук.
Після виходу з підпілля церква активно розвивалась і утверджувалась.
20.08.2000 р. – освячення каплички Матері Божої Неустанної Помочі в житловому масиві цукрового заводу с. Павлів;
03.03.2007 р. – молитва біля ікони Матері Божої Милостивого захисту, що її намалював Фернанд Рокані (сліпий), а благословив о. Степан Гриньох, що до нині живе у штаті Пенсильванія (США);
28.08.2009 р. – II фестиваль релігійної та духовної пісні “Пісенні передзвони”.
При церкві діє хор.
Налагоджена праця з дитячим садочком, школою, де працюють катехити.
Ця праця дала рясні плоди щодо покликань: с. Іринея (Грицько) – сестри священомученика Йосафата, с. Мокрина (Малярчук) – сестри Служебниці, бр. Степан Волошин (монастир Студитів), бр. Володимир Гриб – питомець Львівської духовної семінарії.
Сестри-монахині - часті гості в церкві і школі.
Розвиваючись і укріплюючи віру будемо старатися творити добрі справи на славу Божу та добро Божого люду.

Храм Пресвятої Тройці с. Полове
Переслідування УГКЦ, що почалися з приходом більшовицької влади, не оминули і громади с. Павлів. Парафіяни церкви св. апп. Петра і Павла у 1946 р. були добре організованою, високодуховною церковною громадою. Цьому треба завдячувати парохам, які трудилися протягом багатьох років у с. Павлів:
1. о. Омелян Мидляк. З його ініціативи у 1889 р. було відкрито читальню “Просвіта”;
2. о. Матей Попович, що був одружений із Савиною Петрушевич, рідною сестрою президента ЗУНР Євгена Петрушевича. У 1906 р. подружжя Попович, разом із кількома своїми парафіянами взяли участь у прощі до Святої Землі, що її організував митрополит Андрей Шептицький;
3. о. Зеновій Яцків, батько відомої нині художниці Ірини Яреми (Яцків);
4. о. Володимир Кармазин, одружений із Мирославою з відомого роду Цегельських;
5. о. Петро-Микола Свистун, дружина якого була вчителькою. Мав велику бібліотеку, понад 70 тисяч книг. Передплачував численні газети. Багато дітей та дорослих користувалися його бібліотекою. Отець Петро товаришував із о. Іваном Гриньохом, уродженцем с. Павлів. Ще будучи семінаристом о. Іван приїжджав із товаришами на вакації, а згодом співслужив із отцем-парохом.
6. о. Василь Давидович, на долю якого випали випробування, пов’язані з ліквідацією УГКЦ. Нова влада шантажем і погрозами змушувала отця відректися від греко-католицької церкви і негайно прийняти московське православіє. Отець Василь відповів, що на роздуми йому потрібно 10 років.
Радянська влада засудила отця на 10 років трудових таборів, які він відбував у м. Слаську, Карагандинської обл.
Дружина о. Василя була виселена з плебанії, разом із старенькою мамою, але залишилась у селі і працювала в колгоспі.
Марія Давидович походила зі священичого роду. Її батько о. Василь Матвієйко був парохом Гумниськ біля Буська. Їмость Марія закінчила три курси медичної гімназії тому радо допомагала всім мешканцям Павлова кваліфікованими медичними порадами.
З 1946 р. у сім’ї священика Давидовича виховувалась донька повітового провідника ОУН Мандрики Р. – Зеновія, під прізвищем Середа Ганна.
З ув’язнення о. В. Давидовича, 1946 р. церкву св. апп. Петра і Павла не закрили і вона залишалась діючою. Люди залишались вірними своїй традиції і обрядові. Тим паче, що настоятелями церкви залишались священики, котрі в силу обставин перейшли на православ’я. Зокрема – о. Зіновій Яцків, а з 1956 р. о. Василь Давидович, що повернувся із заслання. Ті церковні атрибути, що найбільше “різали” око московському православію люди забрали по домівках і зберігали аж до відновлення УГКЦ.
Наприкінці 50-х повернувся із заслання о. Степан Рудь, крилошанин Митрополичої капітули, член Митрополичого Церковного суду ІІ інстанції, духівник Львівської Духовної семінарії, професор літургіки і церковного співу в Богословській академії, і замешкав у братової Анастасії Рудь. Отець приватно звершував богослужіння в хаті аж до 1963 р. Похований у Павлові. У Павлові залишилась (і проживає до сьогодні) численна родина отців Івана та Степана Гриньохів, а також о. Тимофія Ковалюка, довголітнього пароха с. Скнилів біля Львова. Саме ці факти дають підстави стверджувати, що батьківська традиція УГКЦ зберігалась.

Храм Покрови Пресвятої Богородиці с. Вузлове
За часів перебування УГКЦ у підпіллі, богослужіння відправлялись на прилеглому до с. Вузлове хуторі Раковище. Там проживали три сестри-монахині з родини Козак: Німфодора (Катерина), Пульхерія (Параскевія) і Филипа (Євдокія). Несли своє служіння в домах і працювали в захоронках: м. Борщів, м. Івано-Франківськ, смт Великі Мости. У 1950 році, після закриття монастирів повернулися додому. До їхнього родинного дому приїжджав ієромонах Пристанський з Розжалова, де й служилися Служби Божі, вірні сповідалися, причащалися і хрестили дітей. Також приїжджали інші священики, але імен і прізвищ їх ми, на жаль, не знаємо. Богослужіння відправлялися в домах Козаків, Прокопчуків, Михайлюків.
Українська Греко-Католицька церква розпочала свою діяльність у Вузловому 1991 року. Першим її душпастирем, після  1946 року став греко-католицький священик  Володимир  Кривоглавий, який був деканом  Радехівського  деканату, і на той час обслуговував с. Нестаничі, Вузлове, Бабичі, Павлів і Станин. З 1992 року на парафію с. Вузлове був призначений о. Роман Назаркевич. У 1993-1996 роках на парафії побудували нову плебанію, 1997-2010 роках – храм Всіх святих Українського народу. У 1993 р. –  відбулось освячення каплиці на цвинтарі у Вузловому, а 1996 р. – освячення  новозбудованої плебанії.
У 1997 р. при парафії створили дитячий хор, в якому брали участь понад 30 дітей. Керівником хору був о. Роман Назаркевич.  Хор співав різні духовні і патріотичні пісні, а також молебен до Пресвятої Богородиці і акафіст до священномученика Йосафата.
13.09.1998 – в присутності великої кількості парафіян і священиків, Владика Михаїл Колтун освятив фундамент під будівництво храму Всіх святих Українського народу. А також висвятив у сан священика диякона  Мирослава Ковальчука.
Регулярно відбуваються зустрічі з молоддю, а також проводяться реколекції (о. Корнилій Яремак, ЧСВВ, о. Олексій Горобець, ЧСВВ, о. Михайло Коваль, ЧНІ, о. Михайло Левицький, парох с. Витків).
У школі і в ліцеї викладається предмет Християнська етика. Створена недільна  школа (46 дітей), Вівтарна дружина.

Храм Різдва Пресвятої Богородиці  с. Нестаничі
За архівними документами і написом на дверях дзвіниці, існуюча церква була збудована 1725 року. Відомо, що в селі Нестаничі в 1531 році була церква, яка належала до католицької парохії села Острів, але священика в ній на той час не було. Згідно з люстрацією 1578 року в селі вже був священик, прізвище його невідоме.
З документів знаємо, що в  парохії Нестаничі перебували такі парохи і завідателі: о. Гриневич, о. Василь Марницький, о. Григорій Янкевич , о. Роман Салагубович, о. Ілля Миколаєвич, о. Іван Мрозовський, о. Маркіян Шашкевич, о. Олексій Личаковський, о. Інокентій Дембіцький, о. Іван Вагилевич, о. Михайло Ільницький, о. Юстин Яремкевич, о. Михайло Торба, о. Олександр Данилович, о. Василь Сірко, о.  остянтин Гуляй, о. Роман Маковей, о. Ярослав Мурович, о. Петро Цьояковський .
У 1933-1946 роках парохом був о. Ярослав Мурович – патріот-народовець. Був головою читальні “Просвіта” і  за його ініціативою побудовано для неї цегляний будинок. За свої політичні переконання відбув три рази ув’язнення у Дрогобицькій тюрмі. З початком німецько-польської війни 1939 року був засланий польською владою у концтабір Берези Картузької. За німецької влади був назначений повітовим старостою у Радехові. Пізніше був засланий радянською владою на підневільні роботи у Воркуту, де пробув 8 років. Повернувшись з обмороженими ногами, перебував у Нестаничах, але не виконував священичих обов’язків, бо не хотів покоритися владі і не перейшов до  РПЦ. Таємно служив і уділяв Святі Тайни на плебанії.
Від 1949 року пархію с. Нестаничі – вже як православну – обслуговували парохи з Холоєва о. Мельник і о. Савчинський. Постійного пароха не було.
Закрита церква з 1965 року. Вірні сходилися і відправляли молитви під каплицею, що біля церкви. Вела молитви Марія Мельничук (Руть), а допомагали Катерина і Анни Стельмощук, Наталія Саміло (Несун). Церковним хором керував дяк Григорій Романина, якого Радянська влада виселила на Сибір і він перебував там до 1964 р. У цей час дякували Олекса Косіковський, Микола Микитюк, Олекса і Григорій Романина (Франчишин).
Біля церкви в с. Нестаничах є 400-літній каштан. За переказами під цим каштаном о. Маркіян Шашкевич любив відпочивати.
Колишній парафіяльний дім у Нестаничах у 1964 році був колгоспним  дитячим садком.
Хоч церква була закрита, на Великдень біля неї було багато людей.
Повернення громади с. Нестанич до УГКЦ відбулося без конфліктів. 1989 року відкрито церкву, вона стає діюча як УГКЦ. Служили о. Кость Панас, о. Степан Панас, отець декан Володимир Кривоглавий, о. Зеновій Буньо, о. Степан Бурко.
У 1993 році 25 листопада біля церкви встановили пам’ятник о. Маркіяну Шашкевичу. Посвятив його єпископ Юліян Вороновський. Збудовано нову плебанію, 5 капличок, на місці старих і на  пам’ятних місцях парафії. При церкві діє “Апостольство молитви”, кожного року в часі великого посту проводяться реколекції, відзначаються пам’ятні дати в історії парафії, України і нашої Церкви.
У храмі перебуває чудотворний образ Матері Божої “повна ласка”, про який згадано у Ватиканських архівах XVIII ст.

Храм Вознесіння Господнього с. Новий Витків і храм Преображення Господнього с. Старий Витків
Після 1946 року, коли радянською владою була ліквідована УГКЦ, парафіяни перейшли разом із священиком Шостаком на російське православ’я (1949 р.). У 1960 році Старовитківську церкву закрили. Вірні їздили на богослужіння до римо-католицької катедри у Львові, або до підпільних священиків в Половому, Розжалові. Багато людей десятками років виходили із моралі християнського життя, не приступали до Сповіді, якась частина людей змирилась з тим, що було.
У 1991 р., при служінні священика Володимира Вітта, вірні одноголосно виявили бажання (при відкритому голосуванні) повернутись до своєї Греко-Католицької церкви. Із числом переходу 28. 01.1992 р., є свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи. За кошти громади збудовали пам’ятник Тарасу Шевченку, Олександру Мишузі – співаку світової слави, уродженцю с. Виткова, відремонтували храми. Відбувалися конкурси кращої пісні, кращого знання катехизи.
Адміністратором храму на даний час є о. Михайло Левицький (з 01.12.2001 р.). Від 1990 р. служили: о. Володимир Вітт, о. Володимир Явтушенко, о. Михайло Смачила.
Храм Вознесіння Господнього в Новому Виткові діяв постійно. Дерев’яний храм Преображення Господнього закрили 1960 року і відкрили приблизно 1988 року. Збудована святиня 1738 року і визнана пам’яткою архітектури.
Нововитківський храм Вознесіння Христового, збудований 1910 року, освячений 1912 року. Будувався коштами громади. Меценатами були граф Баденя і Олександр Мишуга. Біля храму стоять ювілейні хрести. У Новому Виткові встановили місійний ювілейний хрест. Місії проводив ієромонах Василь Вороновський. Діють братства апостольства молитви, вівтарна дружина, молодіжна скаутська організація. Ведеться катехиза молоді, передшлюбні науки. Щорічно, в часі Великого Посту проводяться триденні реколекції. Служаться акафісти до Матері Божої і Ісуса Христа, св. Миколая і свящмуч. Йосафата.
На хуторі Обортів розпочали будівництво каплички.

Храм Успення Пресвятої Богородиці с. Корчин
Перша документальна згадка про село Корчин Радехівського  району датується 1426 роком, проте спогадів чи документів про релігійну громаду не збереглося. Документальні згадки про стан релігії у селі датуються 1821 роком. Саме в цьому році була побудована греко-католицька церква с. Корчів. Церква дерев’яна, Візантійського стилю, була крита ґонтою з дерева осики. У 1880 році будівлю перекрили бляхою. Біля церкви була церковна земля, будинки, сад. Це свідчить проте що, парафія села Корчин була самостійна.
У кінці ХІХ століття парафію села Корчин приєднали до парафії села Розжалів, як дочірну Церкву. На парафії священнослужіння проводили парохи: о. Фоліс, о. Юліан Яремкович, о. Головід, о. Олександр Тришневський, о. Матюк, о. Боровський, о. Кулинич, о. Володимир Ярка та його батько о. Федір Ярка, який служив до заборони греко-католицької церкви у 1946 році.
На початку ХХ століття в селі відбувся розкол громади на греко-католицьку і православну. Храм лишився греко-католикам, а православні збудували новий дерев’яний храм, який освятили 1928 року на Успення Пресвятої Богородиці. Православна громада підлягала Варшавському митрополиту Діонізію.
У 1933 році згоріла православна церква, тому в селі почали будувати нову цегляну. У тому часі багато людей перейшли до греко-католиків. З приходом радянської влади будівництво церкви зупинилося. 27 травня 1968 р. комуністи танком розвалили будівництво. А на тому місці збудували будинок культури. За радянських часів храм не закрили, але він належав до Московського православ’я. Служили о. Галів, о. Дам’ян Михайлишин, о. Віталій Політило. З 1952-1956 років у селі священика не було. Обслуговував парафію о. Попіль з Яструбичів. У 1956 р. прийшов на парафію о. Василь Пинка, який прослужив у селі 30 років. У 1986–1993 роках служив о. Ярослав Шафран, який перевів громаду з православної на греко-католицьку.
З 1994 року парафією опікується о. Михайло Яремчук. Створено дитячий і розвиває діяльність дорослий церковні хори. У 1995 році  правлячий архиєрей Сокальсько-Жовківської єпархії владика Михаїл Колтун освятив наріжний камінь під будівництво нового храму. Кожен парафіянин брав участь у спорудженні нової святині: священик власноруч виготовив хрести, які освячено і встановлено на бані церкви, церковний хор, співаючи літургію селами Львівщини наповнював скарбницю на будову нової церкви, рівно ж уся громада долучалась коштами і жертовною працею. Парафія є центром духовного, патріотичного і громадського життя громади села Корчин.
У 1996 р. парафія святкувала ювілей 400-ліття Берестейської унії, відбулися величаві відправи і було встановлено мармурову дошку в честь цього ювілею на храмі. Створено УМХ, вівтарну дружину. 13 лютого 2000 року парафію відвідав з пастирським візитом Владика Михаїл Колтун. У 2001 році парафія брала активну участь у заходах з нагоди приїзду Папи Римського. На парафії проходять великопостні реколекції, прощі до Зарваниці та інших чудотворних місць краю. У 2003 році парафія молилась перед Туринською плащаницею у соборі св. Юрія (Львів). 

Храм Різдва Пресвятої Богородиці с. Радванці
Мешканці с. Радвань їздили на чужі села до церкви, тому що церква с. Радванці була закрита. Навіть Паску і воду не дозволили святині в Церкві ні біля Церкви. Але парафіяни с. Радванці не покидали своєї Церкви. Кожної неділі і свята збиралися під Церквою або дзвіницею і відправляли молебень, вечірні, утрені. На парафії служили: о. Михайло Демцьо, о. Олексій Стахняк, о. Вертільник, о. Пинка, о. Ярослав Шафран, о. Іван Пігура, о. Михайло Яремчук. З 2003 року служить о. Тарас Красильников.
У 1961 р. церкву Різдва Пресвятої Богородиці було закрито і аж 7 січня 1989 р. в церкві почали відправляти Святу Літургію.
Для офіційного відкриття церкви парафіяни їздили по різних інстанціях: то до району, то до Львова, то знову до району. І так два роки. І тоді за свої гроші Зеновія Фарина, Міланія Мілянець, Євдокія Зузак та Василь Личак поїхали до Москви в ЦК КПРС до завідувача Церквами т. Харчуна. Там пишуть лист до Горбачова і отримують згоду на відкриття церкви. З ініціативи о. Ярослава Шафрана і за участі громади храм було відновлено. Велика заслуга в підготовці до урочистого святкування 300-ліття Церкви Різдва Пресвятої Богородиці належить настоятелю храму Успіня Пресвятої Богородиці с. Корчин о. Михайлові Яремчуку.

Храм св. вмч. Параскевії П’ятниці с. Розжалів
Підпільне життя на парафії пов’язане з діяльністю ієромонаха о. Михайла Пристанського. У 1949 році отець приїхав до своєї сестри у с. Розжалів, тут жив і працював. У хаті облаштував капличку де  відправляв Служби Божі, хрестив, вінчав, йому допомагали дві сестри-монахині. Часто приїздив до нього о. Василь Вороновський. До Розжалова приїжджало багато вірних з довколишніх сіл і міст на лікування. Він вичитував оздоровчі молитви і хворі оздоровлювалися.

Храм св. Миколая с. Андріївка
Село Андріївка весь час було приєднане до села Розжалів, навіть цвинтар був один на два села. У 1993 році в селі Андріївка була зареєстрована греко-католицька громада. Збудували капличку і посвятили хрест на будову церкви. Андріївка почала своє релігійне життя як окрема парафія. Першим парохом був о. Іван Пігура, почали будувати церкву. У 1997 році на парафію прийшов о. Стефан Собків. У 2006 р. громада завершила будівництво церкви, яку посвятив єпископ Михаїл Колтун. Для парафії виділено землю, яку освятили для цвинтаря. На хуторі Волисків щорічно вшановується пам’ять полеглих у бою між НКВД і УПА. Церква молиться за них. Також відновлено могилу і поставлено хрест останньому воякові УПА на псевдо “Ас”, який боровся за Україну. На священичій ниві парафії св. Миколая трудиться  адміністратор о. Степан Василишин. При церкві діє церковне братство і Марійська дружина.

Храм св. вмч. Димитрія с. Гоголів
На час перебування УГКЦ у підпіллі храм с. Гоголів був закритим. Храм належав УГКЦ і відноcився до Перемишльської єпархії. Служіння через закриття і часткове пошкодження храму було неможливе, тому громада збиралася і служила Богослужіння біля каплиці на території храму разом із священиком. Богослужіння здійснювалися біля хреста в центрі села і по домівках.
Починаючи з 1946 року с. Гоголів опікувалися священики: о. Василь Пинка, о. Веретільник, о. Олексій Стахіяк, о. Володимир Попіль, о. Любомир Бурбило, о. Петро Приймак, о. Володимир Микитюк, о. Василь Івашків.
Як відбувся сам факт виходу із підпілля документально не відображено. Конфлікту перед виходом церкви з підпілля не було.  
Перед відкриттям храму громада неодноразово відвідувала різні церковні і державні інстанції, з метою пришвидшення процесу відкриття церкви.
У 1988 р., році 1000-ліття Хрещення Русі-України, освятили хрест. У 1991 р. о. В. Микитюк посвятив встановлений хрест на згадку про скасування панщини.
При храмі засноване братство “Апостольства молитви” до Серця Христового, яке діє до нині, збудована школа навпроти церкви, де б молодь і діти могли збиратися для духовних наук і бесід. Біля церкви відреставрували каплицю.  
У 1993 р. у селі освятили нову школу. У 1996 р. по селі, від дому до дому урочисто носили чудотворнау ікону Матері Божої Зарваницької. У 1996 році були проведені святкування з нагоди 400-ліття Берестейської унії.

Храм св. Арх. Михаїла с. Яструбичі та  храм Покрови Пресвятої Богородиці с. Поздимир
Храм архистратига Михаїла села Яструбичі – матірний, а храм Покрови Пресвятої Богородиці села Поздимир дочірний. Перша згадка про служіння священиків датується 1679 роком.
Після Львівського собору 1946 р, храм села Яструбичі не закривався, а був діючим під РПЦ. Храм села Поздимир закрили, а людей підпорядкували до парафії села Яструбичі. Підпільно, ще до 1948 року на парафії служили священики УГКЦ. Діяльність УГКЦ не припинялася і на дальший час, служили підпільно, збиралися в основному по домівках. На парафії сіл Яструбичі і Поздимир служили священики УГКЦ: о. Іван Матвіяс, сотрудник о. Стах Шафрон, о. Мар’ян Чернега, ЧСВВ, о. Василь Івашків, священики РПЦ о. Володимир Попіль, о. Любомир Бурбела, о. Петро Приймак. З 1988 року о. Володимир Микитюк повернувся до УГКЦ, 18 березня 1990 року з благословення єпископа Володимира Стернюка, свідком був о. Богдан Смук. Разом зі священиком перейшли в лоно УГКЦ вірні с. Яструбичі, с. Поздимир, с. Гоголів, які на той час були під його духовною опікою. Перехід пройшов мирно, без жодних конфліктів із великим духовним піднесенням.
Люди відразу почали відновлювати понівечені храми. Мешканці сіл Поздимир, Яструбичі беруть активну участь у житті церкви. У с. Яструбичі біля церкви спорудили пам’ятник жертвам більшовицького терору. Відновлені і посвячені старі місійні хрести. Насипані могили борцям за Волю України.
У 1992 році в с. Яструбичі заклали камінь під будівництво нового храму, освятив камінь єпископ Филимон Курчаба. Новий храм у стадії завершення.
Із зовнішнім відновленням храмів почалося духовне відродження церкви. Проводиться катехизація учнів у школі. У селі Поздимир випусники 9-го класу здають іспит з християнської етики. Відкрито недільні школи. Урочисто святкуються державні свята День незалежності, День прапора. У часі великого посту служиться Хресна Дорога, кожного четверга – Свята Година. У місяці травні кожний день служиться маївка, в червні – молебень до Христа-Чоловіколюбця. Парафії беруть участь у прощах: Зарваниця, Страдч, Крехів, Прилбичі.
У червні 2009 року в с. Поздимир урочисто святкували 100-річчя храму Покрови Пресвятої Богородиці. Проводилися реколекції (проводив о. Мартин, ЧСВВ). Урочисте Богослужіння очолив єпископ Михаїл Колтун із священиками і вірними.

Храм св. пр. Іллі с. Стоянів
У часи підпілля УГКЦ, з 1946 р. храм св. пр. Іллі с. Стоянова не закрили, тому богослужіння проводились у храмі.
На парафії с. Стоянова із 1872 р. служили: о. Іван Сохацький, о. Михайло Ходоня, о. Іван Баранович, о. Володимир Кармазин, о. Дмитро Березовський, о. Дмитро Шуль, о. Юрій Процюк (1942–1958), (був засновником і регентом хору), о. Іван Чобич, о. Михайло Тишкун, о. Григорій Мельник, о. Олексій Лупій. Весною, 1990 р. відбувся референдум. Цим зайнявся виконком сільської ради (голова виконкому Нищий Мирослав Михайлович), після чого виконавчий комітет Радехівської райради зареєстрував Греко-Католицьку громаду з поверненням їй храму св. пр. Іллі.
Значних конфліктів у часі переходу не відбулося.
На Богослужіння запрошувалися оо. Василіяни із Кристинополя (Червоноград). Велику роботу з відродження духовності серед молоді провів о. Мар’ян Чернега, ЧСВВ та сестри Служебниці. Тоді на Святій Літургії висповідалися і причастилися понад 200 молодих душ.
У 1990 р. владика Стернюк надав постійного пароха о. Олексія Лупія. Це був переломний час у житті греко-католицької церкви с. Стоянова: незначна частина вірних була спантеличена більшовицькою владою, що УГКЦ є ворожа для українського народу, що її духовенство служить Риму; окремі вірні їздили до православних священиків, возили хрестити туди дітей. Нелегко було змирити священику конфліктуючі сторони вірних, проте, така ситуація змінилася в кращу сторону.
У 1991 р. посвячено пам’ятник Скорботи борцям за волю України. У 1992 р. був заснований церковний хор, регентом якого став Мирослав Нищий.
14-21 жовтня 1994 р. відбулася місія для духовного відродження парафії. Сестри-служебниці працювали з дітьми в школі. На закінчення місій був виготовлений хрест, який урочисто пронесли головними вулицями села, освятили і встановили біля храму.
13 серпня 1995 р., з нагоди 100-річчя церкви була відправлена Архиєрейська Служба Божа, яку відслужив єпископ Зборівський Михаїл Колтун.
Посвячено пам’ятну відзнаку єднання УГКЦ із Вселенською Церквою, в день 400-ліття її єднання. Священик із парафіянами с. Стоянова були на зустрічі з Папою Іваном Павлом II у Львові. Фігура Матері Божої “Містична троянда” відвідала кожну родину, де проводилися молебні і катехитичні науки вірним. Створене братство “Апостольство Молитви”.
З 22 жовтня 2000 р. по 29 жовтня проходили місії в присутності о. Василя Вороновського, о. Йосафата Воротняка, ЧСВВ, під час яких було перевезено фігуру Матері Божої зі Львова до Стоянова і встановлено її біля школи на місці, де стояла стара дерев’яна церква св. Параскеви. У час великого посту семінаристи Івано-Франківської Теологічної Академії провели у храмі с. Стоянів хресну дорогу, були проведені нічні чування в намірені за родину, при участі молоді села.

Храм Вознесіння Господнього с. Тетевчиці
У 1913 році, біля старої церкви, збудували нову дерев’яну п’ятикупольну церкву. Майстром був уродженець села Щуровичі, Літовський. Іконостас установив різбляр Головайчук зі села Березівка на Бродівщині. Посвята відбулася 16 червня 1913 року (засвідчив дяк М. Підгайний). Освятив єп. Іван Бучко, спільно з парохом, о. Іваном Купчинським. На парафії служили: о. Левко, о. Павло Свінчук, о. Пилип Нарепеха (Саме за отця Пилипа церква 1965 року перейшла на православ’я, тому не була закрита), о. Микола Герус, о. Пішкун, о. Григорій Паращук, о. Ярослав Мельник, о. Володимир П’ясецький, о. Василь Якимович, о. Олексій Лупій, о. Ярослав Гірняк, о. Іван Цінцірук, о. Зеновій Стецьків, о. Ігор Домінський.
Служіння відбувалися в Церкві. Коли не було священика, то дяк з парафіянами співали молебень і вечірні. Фігура Богородиці була захована в торфі на господарці місцевого мешканця, щоб не була знищена. У 90-і роки її віднайшли і відновили. За комуністичної влади був організований вертеп під керівництвом І. Бартківа, за що учасники вертепу були зарештовані та відсиділи по 15 діб у слідчому ізоляторі.
На початку 90-х років, як і в багатьох селах західної України, місцеві мешканці розділилися. Від Різдва 1993 році в с. Тетевчиці діє УГКЦ і УПЦ МП. Вихід із підпілля відзначився великим протистоянням, яке триває і тепер.
Але завдяки вирозумілості та побожності вірних і священника, парафія розвивається.

Храм св. ап. Луки c. Ордів
Храм св. ап. Луки збудований 1844 р. парафіянами с. Ордів. Матірна парафія містилася в с. Сушно. Кожної четвертої неділі приїжджав священик та відправляв богослужіння.
Парафіяни села були виховані в християнському та патріотичному дусі. На парафії служили священики: о. Гарух, о. Мельник, о. Білик, о. Ярослав Ступінський, о. Пиріг, о. Василь Гнатів, о. Іван Пігура (1994 – 1996), о. Андрій Щепан (1996–1999), о. Іван Пігура (1999 по нині).
У 1962 р. храм закрили, а вірні ходили до парафіяльної церкви в с. Сушно.
20. 08. 1989 р. храм відкрили та почали проводи зовнішні ремонтні роботи: перекриття даху, покриття зовнішніх стін дерев’яною ґонтою.
Планується ремонт церковної дзвіниці та відкриття катехитичної школи.

Храм Різдва Пресвятої Богородиці с. Бишів
1946 року громада перейшла до складу РПЦ, де і пробувала до 1991 року. Підпілля як такого в селі не було. 1991 року силами громади церква була зареєстрована як УГКЦ. Першим
священиком після підпілля був – о. О. Лупій. У 1996-2006 роках парафією опікувався о. А. Щепан. У 2006 році на парафію прийшов о. Володимир Когут. На парафії часто проводяться реколекції, катехизація дітей та молоді, функціонує братство “Непорочного серця Пречистої Діви Марії”, яке налічує 16 осіб та вівтарна дружина – 11 хлопців. Проводяться місії, хресні ходи.

Молитва з Архиєреєм