Белзький деканат

Інформація про парафії взята з книги "Сокальсько-Жовківська єпархія: життя і служіння", 2010 р. Б. Тексти подані парафіяльними священиками.

Храм Перенесення мощів св. Миколая м. Белз

Після ліквідації УГКЦ, всі церкви в м. Белз були закриті. Досить жорстоко переслідувалися вірні, але діяльність церкви продовжувалась у підпілі.
За свідченнями свідка цих часів п. Ганни Какалюк, за часів підпілля на белзьких землях ревно і без остраху служили людям такі священики: о. Євген Котик, о. Євген (прізвище невідоме), о. Петро Городецький, о. Роман Каспришин, о. Михайло Лапачак, о. Василь Вороновський, о. Ігор Возняк ЧНІ (тепер архієпископ Львівський), о. Степан Меньок ЧНІ (екзарх Донецько-Харківський), о. Михайло Шевчишин (ЧНІ), о. Іван Юськів, о. Петро Пиріжок.
Святі Літургії переважно служили в приватних будинках п. Ганни Какалюк та п. Павла Піха. У кінці 80-х на початку 90-х років, коли наша Церква почала заявляти про своє існування, що вона є живою і діючою, також почалася віднова громади УГКЦ і в місті Белзі. Було відновлено церкву св. Параскеви (на цвинтарі), де першу Літургію відслужив о. Степан Меньок (7 квітня 1990 року). Згодом було відкрито церкву перенесення мощей св. Миколая (костел оо. Домініканів).
З часом до лона греко-католицької церкви пригорталися люди і парафія почала повноцінне, плідне життя за проповідництвом відданих служителів Богові і людям, а саме: о. Михайла Шевчишина, о. Михайла Левицького, о. Михайла Паталая, о. Олексія Яворського (з 2005 р. до нині).
Проводиться багато заходів для духовного піднесення людей, відновлення любові до Бога і до ближнього: місії, реколекції для молоді і дорослих; праця з дітьми; 1994 р. – місії, які проводили отці ЧСВВ; з 1996 р. – образ Белзької Матері Божої передавався від хати до хати; 11. 12. 2005 р. – повернення копії Белзької Матері Божої з м. Ченстохова до м. Белза в каплицю св. Валентина (на Замочку), де вона і зберігається.
У травні 2006 р. на парафії були мощі бл. Миколая Чернецького, а 5 серпня 2006 р. відбувся І Всеукраїнський з’їзд спільноти “Матері в молитві”.
11-12 серпня – були привезені для почитання мощі Лаврентії та Олімпії.

Храм Благовіщення Пресвятої Богородиці м. Великі Мости

Папа Пій XIII у 1893 році наділив церкву трьома Богородичними відпустами: Благовіщення, Успіння і Покров Пресвятої Богородиці.
До Львівського псевдособору парафією опікувався о. Павло Криничний ЧСВВ, якого більшовицька влада за те, що пропагував католицьку церкву, у квітні 45-го ув’язнила до тюрми на “Замарстинові”, де й був замордований. Після смерті о. Павла парафією опікувались сестри Шийка Ганна і Анастасія, їх шваґро – дяк Степан Рибіцький і його батько Максим, які у 50-х роках були заслані в Сибір. Того часу в Мостах проживали монахині ССНДМ Касіяна (Катерина) Герман, Крук (Марія) Захарія, які допомагали священикам. Сестра Захарія була ув’язнена і заслана до Мордовії, де пробула близько 10 років. Повернулася важкохворою і незадовго померла, похоронена на кладовищі у Великих Мостах. Окрім вищезгаданих сестер, с. Катерина Васько лікувала людей і повстанців; сестра-мироносиця Ірина Шийка нині проживає в Івано-Франківську, має 102 роки. С. Катерина Кісь долучилася до розвитку парафії. У Великих Мостах підпільно служив о. Мар’ян Чернега. У 1990 р. храм було передано греко-католицькій громаді. 31 грудня 1990 р. владикою Ю. Вороновським до Великих Мостів направлений о. Володимир Юськів.
У святині з часу виходу з підпілля служили: митрополит Володимир Стернюк, Юліан Вороновський, Михаїл Колтун; патріархи: Мирослав-Іван Любачівський, Любомир Гузар, а також відвідав і мав слово до громади кардинал РКЦ М. Яворський. У 1991 році на парафії було створено спільноту УМХ. Урочисто і велично відзначено сторіччя храму. Проповідником того дня був о. Андрій Шагала, ЧСВВ разом з монахами Крехівського монастиря. У 1994 році відбулися тижневі місії, які провадив о. Боніфатій із Бразилії разом із сестрами катехитками св. Анни. Завершилася місія 31 липня обходом по місті хреста, який потім встановили на церковному подвір’ї. У 1997 році також була тижнева місія, яку провадив о. Василь Зінько, ЧСВВ разом із сестрами СНДМ. Місійні науки проводилися у храмі, військовій частині, лікарні, у школі, на підприємствах. Були окремі науки для дітей, молоді, молодих сімей, для свекрух, невісток, чоловіків, жінок і ін. З нагоди 2000-ліття хрещення Руси-України споруджено й освячено дзвіницю.

Храм Різдва Пресвятої Богородиці с. Борове

До 1937 р. у селі не було церкви, борівчани відвідували храм Благовіщення Пресвятої Богородиці в місті Великі Мости. Існує згадка про те, що 1918 р. у Великих Мостах відбулася перша Свята Літургія о. Степана Корнови, вихідця із с. Борове.
Будівництво церкви у с. Борове розпочалося 1936 р. У Свято Різдва Пресвятої Богородиці 21 вересня 1937 року відбулася перша Свята Літургія, очолювана парохами о. Клосом та о. Боднарем (імена невідомі), які служили у “матірній” церкві в м. Великі Мости.
На початку Другої світової війни відправи в церкві відбувалися регулярно. Із приходом радянської влади церква с. Борове із 1946 р. по 1961 р. разом із парохом перейшла до православної церкви. Однак, у селі було чимало родин, які зберегли вірність Українській Греко-Католицькій Церкві. Найбільш стійкими у вірі виявилися сім’ї, родичі, яких були в монастирях. Літургічне життя велось у домівках мирян. У цей час духовними провідниками були священики-василіяни: о. Юрій Янтух, о. Мар’ян Чернега, о. Маркіян Савчин, о. Йосиф (прізвище невідоме). Окремі мешканці села відвідували сусіднє с. Желдець, де таємно правились літургії. Приїздили до с. Борове священики з Івано-Франківщини, зокрема й майбутній єпископ УГКЦ – Павло Василик. У 1988 р. на свято Богоявлення, Богослужіння та Водосвяття очолив о. Микола Костюк, ЧСВВ. Священики змушені були перевдягатися, переховуватися наражаючи своє життя на небезпеку. Парафіяни в різний спосіб привозили священиків – на мотоциклах, інколи в пригоді ставали навіть коні.
У 1961 р. храм села Борове був перетворений на склад.
У 1989 р. парохом православної громади у м. Великі Мости був о. Іван Банах. Священик відвідував також і борівську громаду протягом одного року і одного місяця. Проте вірні УГКЦ так і не змінили своєї релігійної позиції. Під проводом отців-василіян вони відправляли Богослужіння біля хреста на подвір’ї храму або ж у домівках мирян.
4 березня 1990 р. до села приїхав о. Мирон Сеньків, ЧСВВ, який із громадою вірних греко-католиків відкрили закриту на той час районним керівництвом церкву. З того часу до червня 1993 року в церкві села Борове Богослужіння очолювали оо. Василіяни із Кристинопільського (м. Червоноград) та Крехівського монастирів (о. Маркіян Когут, о. Григорій (прізвище невідоме), о. Єронім Кокоцький (організував та очолив церковне братство “Апостольство Молитви”. Протягом трьох років незмінним парохом був о. Микола Кук, ЧСВВ.
Велику поміч отцям-василіянам надавали Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії із Кристинополя – с. Магдалина, с. Віра, с. Валерія, с. Тадея, с. Йосафата, с. Вероніка, які проводили катехизацію та навчання серед молоді на парафії.
Із червня 1993 року до тепер парохом Церкви Різдва Пресвятої Богородиці в с. Борове є о. Володимир Юськів. Катехизацію та підготовку дітей до першого святого Причастя дітей проводить с. Єротея ССНДМ із м. Кристинополя.

Храм св. вмч. Параскевії П’ятниці с. Карів

Українська Греко-Католицька церква св. Великомучениці Параскеви с. Карів була збудована 1887 року на місці старої дерев’яної.
У 1946-1991 роках, з наказу радянської влади богослужіння велись у православному обряді.
З 1991 року до листопада 1992 року греко-католики молились і відправляли Богослужіння біля храму, так як православний священик Кінас Мирослав зі своїми вірними не впускали їх до храму. Служили священики із Червоноградського монастиря та з інших місцевостей, з 1992 року – о. Василь Білецький з Діброви, з 26 листопада 1995 року – о. Тарас Лукачик з Діброви. З 29 червня 1997 р. на парафію в с. Карів прибув о. Богдан Гринда, який править по нинішній день.
З 1994 р. відновлено Йорданське Водохрестя на ставі. Щорічно вшановується пам’ять священика Віктора Матюка. Відбудовано каплиці в центрі і на околиці села, відновлено хрести.
29 серпня 1997 р. в Кареві побував образ Зарваницької Божої Матері, відбулись нічні чування, молебень. Відправу служили о. Білецький Василь і декан Белзький о. Михайло. 10 серпня 2008 р. біля храму встановлено новий Місійний хрест. На цій урочистості були присутні о. Василь Вороновський, студит, о. Михайло Коваль, ЧНІ.

Храм Різдва Пресвятої Богородиці м. Угнів

Колись давно в місті була Василіянська церква, яка згоріла 1780 року. У 1855-1857 роках коштом Пелагії і Стефанія Жуковських була збудована нова цегляна церква. В нагороду за це Стефаній Жуковський отримав від Папи Хрест.
У 1933-1936 роках був поновлений розпис храму митцем Дем’яном Горняткевичем. Новий престіл посвятив 24 червня 1936 р. єпископ Перемиський Йосафат Коциловський. У цей день він промовив такі слова: “Ваша церква може стати єпископською катедрою”. Із спогадів о. Юрія Менцінського: “12 квітня 1946 року після Літургії передшеосвячених дарів НКВДисти обступили обійстя священика, він заховався під самим склепінням середньої бані церкви і прожив там з їмостю читири тижні. Їхнім “ангелем хоронителем” була Настуня Сярчинська”.
Угнів удостоївся тим, що є рідною землею блаженного Мученика Северіяна, який поніс мученицьку смерть за Христову віру у Дрогобицькій тюрмі. З Угнева походить коріння Владики Василя Лостена, який служить зараз у США. Слава Угнева здобувалась кров’ю і терпінням. Людей переслідували, виселяли, але вони не втрачали надію на Боже милосердя.
Під час операції “ВІСЛА” корінне населення було виселене, церква закрита і використовувалась, як складське приміщення. Таємно служив лише один священик із сестрами-служебницями із Михайлівки. За радянської влади переслідування були настільки жорстокими, що навіть не дозволили внести до храму тіло покійного отця, колишнього угнівчанина, якого привезли зі Львова. За те, що внесли домовину на церковне подвір’я, о. Степана Нечипора, що був парохом Угнева (УПЦ), КДБ викликало на “співбесіду”.
Стараннями і терпінням вірних УГКЦ м. Угнева 1991 року була зареєстрована греко-католицька громада. Але доступу до храму не було. Служили у приватних домах або біля воріт церкви, які теж були замкнені.
24 червня 1992 року розпорядженнями представника президента України п. Давимуки, було вирішено передати храм греко-католицькій громаді. Парафіяни згадують: “Страшно було пережити ті часи. Які приниження, погрози і зневаги ми переносили, особливо коли приїхала на передачу храму міліція аж із 5-ти районів (5 великих автобусів). Та все даремно – до храму нас не допустили. І в дощ, і в спеку ми відправляли надворі. Приїжджали до нас священики із Червонограда (отці Василіяни, о. Мар’ян Чернега та інші). Крім цього, опікувався нашою громадою о. Василь Білецький”.
З 1994 р. по 2000 р., духовним настоятелем громади був о. Михайло Левицький. З серпня 1994 р. храм передано на почергове користування з РПЦ (на чолі з о. Богданом Паращаком). Але й на нинішній день вірні не почувають себе вільними у своєму храмі. Не може лежати образ серця Ісусового на тетраподі. Найсвятіші Тайни не мають місця в кивоті на престолі.
У 1994 р., на пам’ятку 50-ї річниці смерті митрополита Андрея Шептицького освячено хрест, який виготовив Василь Дикий. У січні 1995 р. створено братство Матері Божої Неустанної помочі. У грудні 1996 року о. В. Вороновський освятив камінь під каплицю, яка була збудована силами громади.
У 1996 році до відзначення виселення угнівчан, поруч із церквою освячено дерев’яний хрест. З листопада 2000 р. громадою опікується о. Богдан Гринда.

Храм св. Арх. Михаїла с. Бутини

З 1946 року церква в с. Бутини була діючою і обслуговувалась священиком РПЦ. З 1991 року була зареєстрована громада УГКЦ, якою опікувався о. Володимир Юськів, богослужіння відбувалися в родині Синока Олександра. З 1993 року богослужіння відбувалися біля храму і лише в 1999 році громада увійшла до храму. З 1999 по 2003 роки парафією опікувався о. Роман Синицький. З 2003 року служить о. Петро Гаврилюк.
На парафії постійно проводиться праця з молоддю, відбуваються паломництва до святих місць. На парафії діє “Апостольство молитви” та спільнота “Матері в молитві”.

Храм св. Арх. Михаїла с. Пристань

З 1946 року церква в селі Пристань була діючою і обслуговувалась священиком РПЦ. З 1990 року громада с. Пристань реєструє громаду УГКЦ. У1991 р. також була зареєстрована громада УПЦ КП. Виникають протистояння між двома конфесіями. Православна громада не пускає до Божого храму наших вірних, які змушені молитися надворі.
З 1991 по 1998 рр. громада УГКЦ молилася на церковному подвір’ї. З 1998 року рішенням суду, було дозволено почергове служіння. На той час парафією опікувався о. Степан Сирота. Також на парафії душпастирювали: о. Петро Джугало, а з 2003 року парафією опікується о. Петро Гаврилюк.

Храм Різдва Пресвятої Богородиці с. Хлівчани

За архівними матеріалами 1841 р., у с. Хлівчани був збудований дерев’яний храм Різдва Пресвятої Богородиці. З 1884 р. настоятелем був о. Олексій Бранець, з 1920 р. о. Йосиф Кошель.
У 1948 р. громада була примусово переведена до РПЦ.
З проголошенням незалежності України 1991 р. у с. Хлівчани відновилася УГКЦ, яку з великими труднощами відстоювали місцеві парафіяни. З 1991 р. настоятелями храму УГКЦ були: о. Михайло Ментух, о. Василь Чайковський, о. Степан Сирота, о. Петро Джугало, о. Петро Мих, о. Зиновій Стецьків. На даний час адміністратором храму є о. Андрій Красільніков.

Храм св. вмчц. Параскевії  Тарнавської с. Тяглів

За даними книг Шематизму за 1917 р., Тяглівська церква належала до Угнівського деканату Перемиської єпархії. Спогад про це є в місіонері “Угнівщина”. На той час у Тяглеві проживало 727 чоловік. Церква, яка на жаль згоріла, була греко-католицька, Стрітення Господнього. У 1884 році почалось будівництво нової церкви. Парохом у той час був о. Йосиф Будзиновський. Закінчувалося будівництво у 1886-1887, 1888-1892 роках. На час малювання храму парохом був о. Мосевич.
Із 1963 до 1989 року Тяглівська церква вважалась офіційно закритою радянською владою. Неодноразово представники районної та сільської влади приїжджали відібрати ключі, та люди ховали ключі, а в церкві таємно правили священики підпільної греко-католицької церкви. У 1971 році парторг Орисюк, голова сільської ради Мавко та голова правління колгоспу забили в замок “зуб” від борони, а Служби Божі і молебні відправлялись під церквою. Паску святили по хатах та на цвинтарі. Дітей хрестили вдома або в с. Домашів і с. Хлівчанах. Із підпільним священиком зв’язувались через Какалюк Ганну Ільківну. Люди пам’ятають, що в церкві з 1928 р. по 1939 рік, правили о. Хаба і о. Гура. Після цього прибув молодий о. Филимон Курчаба. Тяглів був першою його парафією у 1939-1941 роках. Від 1941 р., після о. Филимона аж по 1950 р. відправляв о. Степан Метиля. У 1950-1959 роках до Тяглова доїжджав православний священик о. Степан Кошіль, а коли о. Степан помер його замінив син о. Петро Кошіль. У 1960-1961 роках відправляли монах-редемпторист із Соснівки о. Чабара, о. Петро Чобіток, о. Смаль, о. Роман, о. Богдан Смук (Львів), о. Миколай, о. Мар’ян. У 1977 р. о. Чабара посвячував огороджений новий цвинтар. Часто правили о. Шевчишин, о. Городецький, о. Роман Каспришин, о. Євген Котик, о. Степан Меньок, о. Петро Пиріжок, о. Филимон Курчаба. У травні 1992 р. архієрейську Службу Божу відправляв єпископ Филимон Курчаба. Через деякий час після офіційного дозволу відкриття церкви прибув о. Магора який переконав половину села, що церква є козацькою, а козаки православні. Не впускав греко-католицьку громаду до церкви та чинив інші перешкоди. У 1994 р. церковне приміщення передано громаді УГКЦ остаточно. Тимчасове призначення до Тяглева отримав о. Василь Білецький. Також часто доїжджав о. Шевчишин. Згодом парохами були о. Михайло Ментух, о. Василь Чайківський, о. Степан Сирота, о. Петро Джугало, о. Петро Мих, о. Зиновій Стецьків. Зараз парафією опікується о. Андрій Красильников.

Капличка
Уперше це розповів людям в селі Бродюк Андрій. Він ішов до невеличкого лісу, що називається Корчовацький і сів на Горбках відпочити. Побачив ясне світло і, як він казав: “Паню в білому, таку як малюють на образах. Ходила, а потім зникла, і світло таке як райдуга”. Дід молився, а Вона збирала квіти. Подія ця була на Зелені свята 1947 р. Тоді в селі була прикордонна застава. Село було розділене колючим дротом. Одна частина відносилася до Польщі, а друга до СССР. Бачив приблизно те саме і Степан Форись. Пасла череду Марія Кодань – теж бачила, як вона каже: “Матір Божу в голубому одязі, таку як на образах”. Вони тоді прибігли в село і сказали людям. Багато ходило дивитися, одні бачили інші ні. Бачили також діти, що пасли корови: Люся Фарисей, Люся Скалецька. Чутка про з’явлення швидко розійшлася по навколишніх селах. Почали сходитися люди, правили молебні, співали пісні. Прикордонники розганяли, забороняли, а люди ходили. В лісі були партизани, а в селі застава “Яструбки”. Незважаючи на неспокій, за одну ніч перед Зеленими святами поставили дерев’яний хрест, невелику огорожу. Прикордонники палили його, та він не згорів. Дехто приніс фігурки Матері Божої, образ і рушники. Потім поставили ще два хрести і обгородили дерев’яним парканом. Після 50-х років обгородили, взявши з цвинтаря залізні частини огорожі. На середньому хресті було Розп’яття. Коли повернувся з Сибіру Павло Скалецький, то розповідав, що бачив кілька разів, коли молився сяйво над Хрестом і довкола Розп’яття. В той час коли громада розділилася на дві частини, громада УГКЦ вирішила побудувати капличку на тому місці, де люди бачили Діву Марію. Старалися всі, бо хотіли відзначити 50-тиліття з’явлення. Заквітчану квітами статую на спеціально зроблених ношах, віднесли до каплиці від церкви в Зелений Понеділок. О. Чайківський відправив Службу Божу, молебень, діти співали пісні, читали вірші. Вже будучи тяжко хворим, владика Ф. Курчаба приїхав до Белза на храмовий празник і спільно із о. деканом Михайлом Левицьким посвятив капличку. П’ятдесяту річницю об’явлення вже обходили з о. Степаном Сиротою. При посвяті був присутній о. Михайло Шевчишин. Урочисто відзначали і 60-ту річницю.

Храм св. вмч. Параскевії П’ятниці с. Куличків

Д о Львівського псевдособору 1946 р. мешканці с. Куличків були дуже дружні. 1946 р. громада не погодилася перейти на “православ’я”, тому церкву закрили. Але це було значно пізніше, бо, як свідчать парафіяни, в 1955-1957 роках парафію обслуговував о. Криса (імені не знають). Хоч о. Криса був з тих священиків, що підписали “православ’я”, але він служив у греко-католицькому обряді, тобто згадував Папу Римського і єпископа УГКЦ. У 1958-1961 роках на парафії служив греко-католицький священик о. Степан Кошіль. Саме в нашій церкві першу Службу Божу відслужив у 1959 р. о. Василь Вороновський. З 1961 р. парафіяни с. Куличків не мали постійного священика. З цього часу мешканці с. Куличків розділилася на дві частини. Одна частина села почала ходити до православної церкви в сусіднє село Низи, а інші привозили греко-католицького священика. Таким священиком, який найбільше піклувався нашим селом був о. Петро Пиріжок. Інколи приїжджали з ним і інші греко-католицькі священики: о. Миколай (назвали “Білий”), о. “Соловей” (мав дуже гарний голос), та інші.
Хоч церкву радянська влада закрила, але люди мали ключі від церкви і час від часу самі відкривали і в ній молились. Найчастіше відмикав церкву Федір Остапів, який був паламарем. Були два дяки: Зарівний Василь і Демків Іван. Люди сходилися на Богослужіння. Бувало, люди в неділю зійдуться до церкви, відспівають Утреню, уже закінчують співати Службу Божу, і тут до церкви заходить греко-католицький священик. Тоді Служба Божа починалася спочатку. Було тоді багато до св. Сповіді. Люди не розходилися. Ніхто не поспішав додому. Не одна потім господиня казала, що “худібка на обід не доєна”, але цим не журилися, раділи, що село відвідав священик.
Але влада робила своє: все частіше вимагали “підписати православіє”. Потрібно віддати належне голові сільради, Бернадюкові Андрію. Він часто попереджав, коли мали приїхати з району. Тоді люди церкву не відмикали, а молилися в сінках. Кілька разів бувало так, що під церквою стояли солдати і машини з зерном бо хотіли з церкви зробити склад, але Господь Бог стеріг нашу церкву. Переважно це робилося у той час, коли люди працювали на колгоспному полі. Але люди пильнували церкву. Як тільки таке траплялося, зразу дзвонили у церковні дзвони і люди з поля спішили до церкви і не дозволяли її сплюндрувати. Особливо людям давав знати про небезпеку мешканець села Іван Ващишин, який працював трактористом. Під час однієї такої “облави” почав дзвонити у церковний дзвін, але його відігнали. Тоді він почав бити в залізну шину (так скликали на колгоспні збори). Люди швидко збіглися і оборонили свою церкву. Кілька людей за свою церкву були арештовані на 15 діб.
На початку 80-х років була сесія сільської ради, на якій районне керівництво хотіло затвердити рішення про відкриття в церкві музею. Сесія проходила в залі клубу, а в коридорі і на дворі стояли майже всі мешканці села. Коли секретар прочитала уже готове сфабриковане рішення, люди “ринули” в зал і запротестували. Сесія була зірвана. Головою сільської ради був тоді Остапів Михайло Федорович, а секретарем – Зарівна Марія Володимирівна, яка повідомила людей про сфабриковане рішення.
Одного дня приїхали до паламаря Остапова Федора і вимагали віддати ключі від церкви. Він сказав: “Не маю”, кинув у криницю і каже: “Лізьте і шукайте”. Його зарештували, а в районній газеті з’явилася стаття, де згадувалися всі його “гріхи”, тобто “облили брудом”. З того часу церкву перестали відмикати. Люди сходилися молитися на церковне подвір’я, в сінках тільки ставили стіл і на столі ікону Пресвятої Богородиці. Рідко коли приїздили греко-католицькі священики, а як приїздили, то служили таємно, в хаті Остапіва Федора. Саме в його хаті о. Петро Пиріжок та інші священики служили Службу Божу та необхідні “треби”.
Так було до 1989 р. і саме в цьому році церкву влада відкрила – як православну та поручили обслуговувати православному священику із сусіднього села Низи. Але це тривало недовго. Бо люди, які вистраждали за свою Церкву, швидко добилися, щоб церква була греко-католицька. Особливо, причинилися до цієї доброї справи такі мешканці села Куличків: Параскева Руда, Марта Руда, Параскева Ващишин, Ксеня Василюк та інші. Отже, серйозних міжконфесійних конфліктів не було, але суперечки були, так що треба було певний час сторожувати церкву. Спочатку, за короткий час після відкриття церкви, завдяки вищеперечисленим особам, приїжджав зі Львова о. Мирон (прізвища не знають). У 1990-1992 роках обслуговував греко-католицьку громаду о. Микола Кук, ЧСВВ. По тому, починаючи з кінця 1992 р., кілька місяців обслуговував парафію о. Петро Якимець зі с. Сілець. А потім кілька місяців опікувався парафією о. Володимир Юськів з м. Великі Мости. З 25 липня 1993 р. по сьогоднішній день опікується громадою с. Куличків о. Іван Копровський. У неділю 25 липня 1993 р. о. Микола Кук, ЧСВВ і о. Володимир Юськів урочисто в церкві с. Куличків передали в опіку парафію Церкви св. влкмуч. Параскеви-П’ятниці отцеві Іванові Копровському.
З 2008 р. на парафії діє церковне братство “Апостольство молитви”. У 1994 р. обране церковне братство, яке піклується про свою церкву. Урочисто святкували 400-ліття Берестейського Єднання, 2000-ліття Різдва Христового. 21 вересня 2009 р. – освячено статую Пресвятої Богородиці, встановленої в центрі села. Парафія урочисто зустрічала чудотворну ікону Матері Божої Кристинопільської, Матері Божої Зарваницької, мощі преп. Йосафати Гордашевської.

Храм св. Стефана с. Заболоття

У селі Заболоття після Львівського псевдособору 1946 р., греко-католицька громада не протистояла переходу “переписати” Церкви св. первомученика Стефана “на православіє”. Церкву з часом закрила радянська влада, а заболотці ходили до православної церкви у с. Низи, бо всі інші церкви поблизу були закриті. Але в Заболотті підпільно діяла УГКЦ під опікою о. Євгена і о. Романа, обидва зі Львова. Їхніх прізвищ люди не знають.
Через якийсь час після закриття, маленьку дерев’яну церкву у с. Заболоття частково зруйнувала буря, так що залишилися лише стіни. Коли 1989 р. дозволили відкрити і ремонтувати церкву, то всі мешканці села дружньо стали до роботи. Одні думали, що коли відремонтують церкву, то тут буде служити православний священик з м. Белза. Інші, які були прихильні до Греко-Католицької Церкви, коли дізнались, що церкву хочуть відкрити як православну, поспішили в район, щоб наголосити що церква у с. Заболоття ніколи не була православною, що православні мають церкву в м. Белзі. І це дало свій результат – церкву зареєстрували як Греко-Католицьку.
У 1990-1992 роках греко-католицькою громадою с. Заболоття опікувався о. Михайло Левицький. Від 23 квітня 1995 р. по нині духовним наставником є о. Іван Копровський.
У 1994 р. – о. Михайло Левицький разом з о. Василем Вороновським освятили церковні дзвони і новий цвинтар, а також новий ювілейний хрест, встановлений на честь Дня Незалежності України. З 2006 року тут діє церковна бібліотека. На парафії ведеться повноцінне літургійне життя.

Храм Успення Пресвятої Богородиці с. Діброва

У селі Діброва, колишня назва Салаші, до 1946 року була дерев’яна церква Успення Пресвятої Богородиці, побудована ще у XVIII столітті.
За розповідями мешканців села, у 1939 році, за “перших москалів”, їх вивезли до Бессарабії, в Ізмаїльську область. Очевидці кажуть, що церкву зруйнували, а дерево з неї возили до сусіднього села Домашів, де стояла прикордонна застава. Тим деревом з церкви опалювали приміщення застави.
У 1946 році люди через голод змушені були пішки повертатися з Бессарабії до рідного села Салаші. Ця назва зберігалася до 1948 року, після чого село перейменували на Діброву. Хоч старожили ще до нині називають село Салаші. Село було повністю зруйноване “совєтами”, а церква спалена.
До 1989 року вірні переважно ходили до церкви в сусіднє село Домашів. Там, за словами вірних, служив священик, який називав себе греко-католиком, хоч в 1947 році церква була зареєстрована як православна МП.
У 1989 році в селі Діброва розпочалося будівництво нової мурованої церкви. За 3 роки (1991) церква була збудована на кошти пожертвувань української діаспори (вихідців з цього села) і вірних. Через 2 роки було закінчено оздоблення і 1993 року, 22 травня на перенесення мощей св. Миколая, Владика Юліан Вороновський освятив церкву.
З листопада 1991 року у церкві служили о. Василь Білецький, о. Тарас Лукачик , з 2001 року настоятелем церкви є о. Стефан Марцінковський.
При церкві створили церковний хор, є братство “Апостольство молитви”. Гуртком художньої самодіяльності керує їмость.

Храм Воздвиження Чесного
і Животворящого Хреста Господнього с. Домашів

У селі Домашів 1898 року була побудована дерев’яна церква. До 1946 року церква належала до греко-католицької громади. Після рішення Львівського псевдособору місцева влада дала вказівку закрити церкву або переписати на РПЦ МП. Люди неохоче погодилися перейти до іншої конфесії, але їхній парох пообіцяв, що буде таємно відправляти Службу Божу – “по-католицьки”. Коли церква вийшла з підпілля, то священик заявив, про належність до МП, хоча в той час багато священиків повернулися до лона Вселенської Церкви. Стався розкол громади. Більша частина громади, за їхніми словами, з поваги до священика залишилася з ним, а інша – зареєструвала УГКЦ і їм надали нового священика о. Василя Білецького, який перебував на парафії до листопада 1995 року. Після нього служив о. Тарас Лукачик до серпня 2001 року. Від 2001 р. і до нині на службі перебуває о. Степан Марцінковський.
Служіння в церкві проводиться почергово, але утриманням її займається переважно греко-католицька громада, тому що інша конфесія (МП) вважає, що церква на них не зареєстрована. Громада УГКЦ налічує близько 70 дворів, які активно співпрацюють із священиком. Молоді в селі залишилося дуже мало, але вона намагається брати активну участь у житті церкви.

Храм Різдва Пресвятої Богородиці с. Перемисловичі

У ХVIII столітті парафія належала до Осердова (нині Польща). У храмі служили о. Іван Білевич (1830 р.), о. Матей Дмоховський (1879 р.), о. Мирон Лазоришак (1909 р.), о. Іван Голічек (1930-1934), якого ще старші жителі села добре пам’ятають.
У 1946 р., внаслідок ліквідації УГКЦ, храм використовувався як колгоспна комора. Парафіяни не бажали приєднуватися до Московської Церкви, тому запрошували греко-католицьких священиків: о. Михайла Шевчишина, о. І. Богуна, о. М. Чернегу та ін. Привозила їх сестра-монахиня Лук’яна (Притула). Служили підпільно, переважно у хаті брата сестри Лук’яни - Михайла Притули.
Коли 1990 р. відкрили церкву, духовними наставниками гомади були: православний священик із с. Низи о. Михайло Комбель (9 місяців), греко-католицький священик о. Бігун (4-6 місяців), з 1991 р. о. Ливочко Петро. За нього громада розділилася на православну і греко-католицьку. Тоді греко-католиками опікувався монах з монастиря м. Червонограда о. Григорій, ЧСВВ. Після о. Григорія на парафії служив о. Дмитро Дмитраш. З 1998 р. о. Василь Партика.
Спільними зусиллями парафіян було розпочато ремонт і реставрацію храму, на чолі зі старшим братчиком Миколою Мамрохою. Найбільше до відкриття і відновленню храму спричинилися: Ярослав Сайчук, Михайло Войтович, Ярослав Харко (виготовив іконостас, престіл і тетрапод), Кругляк Володимир (виготовляв вироби з дерева), Михайло Зядик (вироби із заліза), Зеновій Любий (завершив виготовлення чаші, дискоса, а також виготовив хрести до хоругов), Степан Лотоцький, Василь Наумчак, Іван Калинець, Петро Войтович, Іван Щурко, Михайло Олійник, Іван Притула, Іван Шимків та його син Богдан, Ярослав Ліщишин.

Храм свв. безср. Косми і Дам`яна с. Цеблів

У центрі мальовничого села Цеблів є дерев’яний храм свв. безср. Косми і Дам’яна, із стародавнім українським неповторним розписом. Храм збудований у 1867 р. Дочірня парафія с. Жужіль (тепер Жужеляни). У 1934 р. в Шематизмі зареєстровано як самостійну парафію сестер служебниць і сестер Св. Йосифа. Церква межує з монастирем СС. Св. Йосифа.
З 1830 р. у селі налічувалося 485 греко-католиків. А вже у 1939 р. їх налічувалося 920 гр.-кат., і 20 – римо-католиків.
У 1830 р. на парафію с. Цеблів для душпастирської опіки був наданий о. Мартин Лотушка. Отець Кирило Селецький (1879, 1909) заснував два згромадження: сестер-служебниць і сестер св. обручника Йосифа. Після нього парафію обслуговував о. Володимир Ринявець, який пішов на емеритуру у 1930 р. З 1930 р. парафію обслуговував о. Віктор Жук.
У 1946 р. починається підпільне життя парафії с. Цеблів. Із скасуванням УГКЦ після Львівського псевдособору парафія мала вибір або “московський батюшка”, або закриття церкви. Проте мешканці села були патріотами і глибоко вірними батьківській вірі. Багато вірних, в тому числі і сестри-монахині (блаженні Олімпія і Лаврентія) були вивезені на Сибір, і багато з них не повернулися. Церква на той час використовувалася більшовиками як колгоспна комора. Парафію обслуговували підпільні священики: о. Михайло Шевчишин, о. Мар’ян Чернега, ЧСВВ, о. Григорій (прізвища не пам’ятають), о. Дам’ян Богун ЧСВВ, о. Петро Левочко і інші.
Наприкінці 1989 р. священик Михайло Комбель, використавши момент, відкрив церкву як Православну, і служив близько одного року. Опісля прийшов о. Іван Ковальчук. За нього громада поділилася на дві конфесії: греко-католицьку і православну. Стараннями родин Віри Луцик, Віктора та Івана Вергунів, Ганни Герус, Михайла Богуна, Тучапських було повернено храм греко-католицькій громаді. З 1990 до 1998 р. громаду обслуговував греко-католицький священик о. Дмитро Дмитраш. У 1995 р. з материнської церкви с. Жужеляни до с. Цеблова урочисто було передано ікону Зарваницької Матері Божої.
У 1998 р. на парафію с. Цеблів було надано священика о. Василя Партику. Цього ж року відбулася визначна подія. Спільно із сестрами-монахинями св. Йосифа парафіяни с. Цеблова та інших навколишніх сіл відзначили столітній ювілей заснування монастиря в с. Цеблів отцем Кирилом Селецьким. Очолив святкування Владика Зборівський Михаїл Колтун у співслужінні Вл. Юліана Гбура (тоді помічника Блаженнішого), Вл. Андрій Сапеляк (Аргентина), близько сорока священиків і велике число вірних. У 2000 р. парафія с. Цеблова урочисто відсвяткувала ювілей 2000-ліття від Різдва Христового. У вересні 2001 р. громада с. Цеблів спільно із сестрами згромадження св. Йосифа, на чолі з Вл. Михаїлом Колтуном, єпископом Сокальським урочисто відсвяткували проголошення Папою Іваном Павлом II блаженними Олімпію і Лаврентію.

Храм Воздвиження Чеcного
і Животворящого Хреста Господнього с. Низи

Дерев’яна церква Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього у с. Низи (стара назва Прусенів) збудована у 1878 р., а відновлена в 1830 р. До 1946 р. була греко-католицькою, належала до Белзького деканату. Шематизм греко-католицького духовенства Перемишльської, Самбірської і Сяніцької єпархій на рік Божий 1938-1939 свідчить, що в с. Прусенів (Низи) налічувалось 1032 греко-католиків.
У радянські часи після ліквідації УГКЦ 1946 р., храм у с. Низи був забраний і переданий Московській Церкві до 1990-1991 років. Коли Україна стала незалежною, а УГКЦ виходила з підпілля, багато сімей вирішили повернутися в лоно рідної Церкви. У той час на парафії служив о. Михайло Левицький, а допомагав йому о. Іван Копровський. У 1991 році зареєстровано греко-католицьку громаду. А 17 вересня 1991 р. в с. Низи зареєстровано статут громади УПЦ. На підставі рішення облвиконкому №495 від 1991р., храм був переданий на почерговість. На виклик райвиконкому 5 грудня 1991 р. для підпису заяви-згоди громада УПЦ КП не прибула. Оскільки в селі Низи є в дві культові споруди, храм і костел Пресвятої Тройці, Рада народних депутатів вирішила передати у власність громаді УГКЦ храм Воздвиження Чесного Хреста, а УПЦ КП – костел Пресвятої Тройці.
У серпні 1994 року храм був самовільно захоплений громадою УПЦ. Лише 30 листопада 1996 р. між двома громадами підписано договір про черговість служіння у церкві Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього.
Найбільше причинились до діяльності УГКЦ у с. Низи родини: Халус Євдокії, Грицика Володимира, Скалецької Віри і Скалецької Анастасії, Засадного Андрія, Оринича Ярослава, Стрілець Ольги та інших.
З 1998 р. душпастирем греко-католицької громади є о. Василь Партика.

Храм Воскресіння Господнього с. Жужеляни

Після ліквідації УГКЦ в 1946 році церква в селі була закрита, а згодом використовувалася як складське приміщення місцевим колгоспом. Під час перебування греко-католицької церкви в підпіллі, приїжджали в село священики, але хто саме, ніхто не може сказати.
Наприкінці 80-х років, а саме в грудні 1988 р. церву відкрили і на Різдво, 7 січня 1990 року о. Михайло Комбель РПЦ МП відслужив Літургію.
У 1990-1992 роках змінилося три священики, а саме: о. Михайло Комбель, о. Іван Бігун, о. Іван Ковальчук, всі вони були священиками РПЦ МП.
У 1991 р. деякі люди з села вирішили повернутися в лоно УГКЦ, але не всі цього хотіли. На основі цього виник конфлікт між громадами УПЦ і УГКЦ. Спочатку відправляли почергово, а з 1992 р. за рішенням суду, церква була повернута греко-католицькій громаді. Від цього часу невтомними працівниками в цьому Божому винограднику були такі священики: о. Дмитро Дмитраш, о. Василь Партика, о. Зеновій Горак, о. Михайло Паталай, о. Олексій Яворський (з 2005 р. до нині).
На парафії щиро моляться в різних наміреннях братство “Апостольсьво молитви” та спільнота “Матері в молитві”. У храмі зберігаються мощі блаженної Йосафати Гордашевської, співзасновниці чину ССНДМ. Були мощі блаженного Миколая Чарнецького, сестер Лаврентії та Олімпії. Проводилися святкування згромадження ССНДМ, за участю великої кількості духовенства та вірних УГКЦ. Також відбулась проща до с. Жужеляни зі Львова в 2007 році.
Громада старається своєю працею, молитвою, стараннями, бажаннями розвивати ще сильніше цей незламний дух християнина і українця.

Храм св. Арх. Михаїла с. Стаївка

У селі Стаї церква св. Архангела Михаїла побудована у 1761 року за кошти громади. У 1939-1941 роках парохом був отець Осип Лещу. У жовтні 1945 року він був арештований і засуджений на 10 років таборів. Загинув у с. Божкові під Полтавою 1949 року.
Із 1946 року – коли згоріла церква, парохіяни ходили молитися в село Острівок. У 1991 році розпочалось будівництво нового храму, яке було завершено 1996 року.
На парохії служили такі священики: о. Михайло Ментух, о. Василь Чайківський, о. Петро Бугель, о. Володимир Євтушенко, о. Михайло Левицький, о. Михайло Паталай, о. Роман Хілінський, о. Григорій Зельман, тепер служить о. Михайло Коряцький.

Храм свв. безср. Косми і Дам’яна с. Корчів

До 1946 року у с. Корчів був дерев’яний храм, у якому відправлялися Богослужіння. У 1946 році храм згорів з невідомої причини. Під час перебування УГКЦ у підпіллі, Богослужіння на парафії не відбувалися. Для здійснення треб і на великі церковні свята мешканці села їздили до Угнева, де відправляв православний священик.
У 1989 році громада очистила від міндобрив та отрутохімікатів маленький костел, збудований паном Грабовським 1902 року як родинний гробівець. З осені 1989 року і по нинішній день у цьому приміщенні проводить Богослужіння о. Богдан Паращак, що є настоятелем храму в м.Угневі, священик Московського патріархату.
Греко-католицька громада у с. Корчів існує з 8 вересня 1995 року. Вищезгаданий костел зареєстрований як власність греко-католицької громади, бо до цього часу православна громада не була зареєстрована. З 08. 09. 1995 до 22. 12. 2001 року богослужіння проводилось почергово греко-католиками і православними.
Першим священиком греко-католицької громади був о. Петро Бугель. Після нього служив о. Володимир Явтушенко. Весною 1999 року відправляти Богослужіння почав о. Зеновій Горак. З вересня 2004 року до червня 2005 року відправляв священик Петро Джугало. З липня 2005 року до серпня 2006 року священиком на парафії був о. Роман. Після нього було призначено о. Григорія Зельмана, який служив до жовтня 2009 року. З жовтня 2009 до липня 2010 року парафією керував о. Михайло Зарицький, а з липня 2010 року настоятелем храму св. Косми і Дам’яна є о. Ігор Малиш.
3 утворенням у селі греко-католицької громади між парафіянами різних конфесій були незначні конфлікти. Оскільки приміщення костелу не вдалося очистити від нездорових випарів отрутохімікатів, то греко-католицька громада вирішила будувати храм. На той час (1995 р.) громада налічувала 60 дворів, зараз – 58. 17 грудня 1995 року освячено камінь під будівництво нового храму на місці, де стояв колись дерев’яний. Камінь освятив Правлячий Єпископ Сокальсько-Жовківської єпархії Михаїл Колтун.
Будівництво церкви згуртувало громаду, пожвавилося релігійне життя в селі. Чотири православні сім’ї перейшли до греко-католицької громади. При храмі діє молитовна група “Матері в молитві”.
14 листопада 2007 року Правлячим Єпископом Сокальсько-Жовківської єпархії Михаїлом Колтуном освячено новий храм св. Косми і Дам’яна.

Храм св. Миколая с. Острівок

До 1939 року відправи відбувались у церкві св. Миколая, яка була за селом біля річки. Вона була дерев’яна і мала до 300 років. У березні 1990 року – церква згоріла. Коштами і стараннями мешканців села та навколишніх сіл і діаспори, у 1991 році була збудована церква в центрі села, першу Літургію в якій відслужив о. Михайло Ментух.

Храм Вознесіння Господнього с. Себечів

З 1946 р. храм у селі Себечів був закритий радянською владою. Храм став використовувати місцевий радгосп. Храм відкрили 8 січня 1989 року. З 1980 по 1989 роки, парафією опікувався підпільний священик УГКЦ – Михайло Шевчишин. Богослужіння відбувались у домі родини Топорівських.
У 1989 р. парафією опікувався священик РПЦ – Іван Івасейко. З 1992 року на парафію прийшов служити о. Ярослав Петруха. 12 грудня 1999 року відбулось посвячення храму правлячим ординарієм Кир Михаїлом Колтуном. 5 червня 2003 року відбулись святкування 100-річчя храму Вознесіння ГНІХ.

Храм св. Миколая с. Вербове

Старий храм був спалений радянською владою. У 1991 році в селі Вербовому було освячено новий храм на честь св. Миколая, парохом був о. Іван Івасейко РПЦ. У 1992 році була зареєстровано громаду УГКЦ, де на той час душпастирював о. Ярослав Петруха.

Храм св. Димитрія с. Ванів

Із шематизму станом на 1932-1939 роки греко-католицького духовенства об’єднаних єпархій Перемиської, Самбірської і Сяноцької в с. Ванів числиться церква св. Дмитрія, збудована 1683 року, відновлена 1886 року і відносилася до Белзького деканату. Парохом церкви був о. Юрій Менцінський. Церква св. Дмитрія є найстарішою спорудою на Львівщині і взята під охорону держави, як пам’ятка архітектури.

Храм Різдва Пресвятої Богородиці с. Глухів

Глухівська церква була дерев’яна, побудована на вуглах. У 1936 р. добудували з західної сторони ґанок, та перефарбували церкву всередині. З південно-західної сторони церкви стояла дерев’яна дзвіниця з трьома дзвонами, останній та найбільший було куплено 1926 р. Навколо церкви хоронили людей, у північно-східному розі була гробниця панів Хвальковських з капличкою. Після закладення церковного двору цвинтар перенесли на 200 метрів від церкви. Служителями церкви були: о. Микола Ковальський, о. Пивлюк, о. Пелихович, о. Дороцький, о. Юрій Мінцінський.
У вересні 1939 р. після окупації Польщі німцями, ріка Солокія стала кордоном між Німеччиною та СРСР, а Глухів опинився між двома кордонами, Церква та більшість дворів залишилась у складі СРСР. До приходу Радянської влади церква належала до матірної церкви с. Ванів. Служив у ній о. Юрій Мінцінський, який 1939 р. виїхав до Америки, де й помер. Із 1941 року в церкві служив о. Філяс. У 1947 р. влада наказала всім переїхати на 1 км від кордону, а архітектурна церква залишилась на старому місці. У 1951 р., за рішенням влади храм було розібрано для побудови Ванівського клубу. Тож Глухів залишився без церкви. 19 серпня 1990 р. відбувся схід села, на якому було обрано церковний комітет. Навесні 1991 р. викопали рови на фундамент, а влітку освятили камінь. З лютого 1992 р. парохом був Дмитро Дмитраш із Червонограда. У червні 1993 року парохом став молодий священик о. Петро Сеньковський. Церква мурувалась до 8 жовтня 1994 року. Другого вересня 2005 р. парохом став о. Тарас Звір.

Храм Воздвиження Чесного
і Животворящого Хреста Господнього с. Муроване

За архівною довідкою № 29 від 23. 01. 1991 року Храм Воздвиження Чесного Хреста у селі Муроване, Сокальського району (стара назва Жабче Муроване) до 1946 року був греко-католицьким. У 1946 році під час операції “Вісла” мешканці села були виселені і церква закрита. У 1989 році церкву відкрили. Першим священиком був о. Михайло з с. Борятин. На парафії служили такі священики: о. Михайло Савицький, о. Петро Сеньковський, о. Андрій Тимчак, о. Володимир Ващук. Уже чотири роки служить на парафії о. Тарас Звір.
У 1991 році виконавчий комітет Львівської обласної ради народних депутатів рішенням № 680/298 зареєстрував статут релігійної громади УГКЦ у селі Муроване, Сокальського району. Також була зареєстрована громада УАПЦ. Цим рішенням зобов’язано Сокальський райвиконком передати храм у безоплатне і почергове користування двом існуючим громадам у селі Муроване. Оскільки такої згоди з боку релігійної громади УАПЦ в селі не було, Львівська ОДА своїм розпорядженням № 297 від 20. 04. 1993 року вирішила повернути у власність релігійній громаді УГКЦ в селі Муроване храм та все майно. Дане розпорядження було виконане районною комісією 22. 04. 1993 року. Однак громада УПЦ КП (яка змінила назву) самовільно розбила замки і захопила храм.
На звернення парафіян УГКЦ, Сокальський районний суд своїм рішенням від 18. 05. 1995 року припинив діяльність громади УПЦ КП. Повторна передача храму відбулась 22. 11. 1995 з участю судових виконавців. На підставі розпорядження Львівської ОДА, від 22. 11. 1995 року Червоноградським МДПІ було видано реєстраційне посвідчення на право власності від 20. 02. 1997 року.
Громада УПЦ КП зверталась до Львівського арбітражного суду про визнання недійсним розпорядження № 297 від 20. 04. 1993 року, але в позові було відмовлено, а також про визнання недійсним реєстраційного посвідчення виданого на право власності від 20.02.1997 року Червоноградським БТІ. Рішенням арбітражного суду Львівської області від 16. 06. 2000 року в позові було відмовлено, а постановою Вищого арбітражного суду України проводження по справі взагалі закрито. Верховний суд України від 16 грудня 2005 року постановив, що церква належить громаді УГКЦ і оскарженню не підлягає. Незважаючи на це, православна громада не допускає законних власників до храму. 19 років богослужіння відбувається під дверима закритої церкви, або біля хреста “Скасування панщини”. У вересні 2010 року вирішено будувати каплицю біля Хреста “Скасування панщини”.

Храм Пресвятої Трійці с. Реклинець

У селі Реклинець, Сокальського р-ну після 1946 року церква перейшла до РПЦ, тому залишилася діючою та відкритою аж до нині. Але частина людей не була задоволена таким станом речей. Визнаючи себе як греко-католиків, вони шукали можливості бути на Богослужіннях греко-католицьких священиків підпільної Церкви. Очевидці розповідають про отця Чернегу, який у часи підпілля таємно вночі у домах вірних служив Службу Божу, сповідав, хрестив та вінчав. Якщо ж не було можливості зібратися в Реклинці на підпільне Богослужіння, то вірні ішли до віддалених від головних шляхів сіл Борове чи Стремінь. Також пригадують очевидці, що коли не було змоги висповідатися у часі Великого посту в підпільного священика, то намагалися поїхати до Львова і посповідатися та прийняти Причастя у римо-католицькій катедрі.
У 1989 році, коли Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, греко-католики утворили нову громаду, яку зареєстрували 1991 року. Першим греко-католицьким священиком у новоствореній громаді був призначений отець Володимир Юськів, головна парафія якого була у місті Великі Мости. На початку 1995 року адміністратором храму Пресвятої Тройці було призначено отця Василя Горбатюка, який три з половиною роки надавав духовну опіку греко-католикам села Реклинець, а також села Стремінь. У 1997 році Владика Михаїл Колтун, тоді єпископ Зборівської єпархії, призначив священика Романа Синицького адміністратором храму Пресвятої Трійці села Реклинець.

Храм Покрови Пресвятої Богородиці с. Стремінь

У селі Стремінь, Сокальського р-ну, Львівської обл., після 1946 року церква перейшла до Російської Православної Церкви, з чим не могли погодитися більшість мешканців села. Тому підпілля тут було особливо активним. Часто тут бував о. Чернега, ночував, служив Божественну Літургію, хрестив, сповідав, вінчав. Багато разів до села Стремінь приходили й інші підпільні священики, імен яких зараз ніхто не може пригадати, пам’ятають лише що приходили із Желдця.
Приблизно після 1963 року троє мешканців села Стремінь написали до відділу релігій, що не хочуть, щоб у селі був православний священик (на той час о. Бородайко), тоді священика забрали, а церкву зачинили. Після цього парафіяни приходили до церкви щонеділі на спільні молитви (ключі від церкви мали селяни). Але підпільні греко-католицькі священики до церкви прийти не могли, тому Богослужіння відбувалися по домівках вірних аж до 1989 року. У 1991 році більшість мешканців села Стремінь проголосували за повернення “греко-католицької віри”, зареєстрували громаду, та не розділилися. Першим греко-католицьким священиком храму Покрови Пресвятої Богородиці був отець Володимир Валевський, який п’ять років надавав духовну опіку вірним села Стремінь. У 1995 році парохія села Стремінь об’єдналася з пародією села Реклинець. Адміністратором призначено отця Василя Горбатюка. У 1997 році Владика Михаїл Колтун призначив адміністратором храму Покрови Пресвятої Богородиці священика Романа Синицького. Від часу виходу Греко-Католицької Церкви з підпілля, до села двічі приїжджав з пастирським благословенням Владика Михаїл Колтун. На парафії завжди ведеться праця з дітьми та молоддю, є Апостольство молитви, діє підготовка дітей до Першої Сповіді та Урочистого Святого Причастя. Часто на парафії перебували чудотворні ікони Сокальсько-Жовківської єпархії, та з поза меж єпархії. Парафіяни побували у різних відпустових місцях України.