Новояричівський деканат

Храм Успення Пресвятої Богородиці смт Новий Яричів
Літопис парафії, записаний у церковній книзі церкви “Успіння Пресвятої Богородиці” Ольгою Корецькою, дружиною отця-пароха Дмитрія Корецького 16 травня 1837 року (написано мовою оригіналу у скороченні):
“Церковця Святої Тройці, що була збудована 1263 року, стояла до року 1614. В сам день Храмового Празника, на другий день Зелених Свят, церковця Святої Трійці згоріла. А причина була та, що місцеві жиди живили до русинів і поляків велику ненависть. Вони над ранок пішли до церкви, повбивали селищних вартових і запалили церковцю. Русини і поляки спільно впустилися за чиновниками пожару, схопили семеро молодих жидів і живцем кинули в огонь. Старі жиди мовчали, мов би вони нічого не знали. Міщани Нового Яричева спільно взялися до відбудови нової церкви, а будова тривала аж до року 1647, тобто 33 роки. У цей період русини служили Богослужби в каплиці, на ставі, що її звали “Горбок Святої Ягоди”.
Будова нової церкви затяглася з тих причин, що дідичні пани того часу не хотіли своїми жертвами прилучитися до будови. А парафіяни бажали поставити церкву в честь Святої Трійці, яка колись була в них до пожару. Польські пани не годилися на це, а пані Марія-Єлизавета Радивилова, мати і бабка тих околичних сіл, що її зять мав Новий Яричів, намовила свого батька Адольфа, щоб він заборонив робити закладини церкви на честь Святої Тройці. Марія-Єлизавета мала сон, що церква має бути названа на честь Успіння Пресвятої Діви Марії. Зять заборонив робітникам рубати дуби в лісі і справа дійшла до того, що міщани Нового Яричева мусіли полюбити думку старої пані.
На кінець 1647 року парафія Великі Підліски дарувала з каси церковної 2000 польських злотих. І аж тоді церковця була готова.
Церква числила на вісімсот душ місць, малював її один священик грецького обряду отець Спіридон Мілиньї, родом італьянин.
Кожної другої неділі на Богослужіння до Яричева приїжджав священик. Так було до 1702 року. В наступному році міщани Нового Яричева, можливо гніваючись на руського священика, що мешкав у них, але всього Богослужіння не служив, а лиш як гість одну Богослужбу, почали йому погрожувати: якщо так піде й далі, то вони церкву замінять на костьол і перейдуть на латинський обряд. Виглядало гей то пусте, але одного тижня сім родин русичів перейшло на латинський обряд. Тоді парох Великих Підлісків посадив свого сотрудника в Новому Яричеві. Но коли в Новому Яричеві сім родин перейшло на латинський обряд, того ж самого тижня в Старому Яричеві перейшли на латинський обряд тринадцять родин. Дідичні пани знизили “новим латинникам” панщину з чотирьох днів роботи на два, а русичам сказали відробляти панщину п’ять днів. На свято Івана Хрестителя по Йордані, коли отець з Нового Яричева ходив по хатах вірних зі свяченою водою, “нові поляки” Старого Яричева, що походили з русичів, кинулися на отця та псаломщика й убили. Тіла кинули в річку, де по трьох місяцях рибаки села Задвір’я при ловленні риб знайшли й похоронили в Задвір’ю, біля своєї Вознесенської церкви. На їх гробі поставили кам’яний хрест з написом глаголиці, що нашою мовою значить: “Тутпохоронений отець Сергій Сало і псаломщик Доротей Кулик, убиті сваволею молоді польської в Старім Яричеві 20 січня 1703 року. Вічная їм пам’ять”.
Від 1647 року було замінено назву з Ярової Кемпи на Новий Яричів.
Від 1702 року до 1795 року отці-сотрудники мешкали в Новім Яричеві.
В 1657 році Катерина Грабар, замужня Радивилів, дарувала до церкви славний образ Матері Божої Верхратської, де прибічний вівтар в церковці був збудований коштом самої пані. Перед вівтарем, де був поставлений образ Богородиці, відправлялась Служба Божа. Багато парафіян та чужих людей молилися перед образом Богородиці та діставали ласки. А нарід між собою говорив: “Матір Божа Верхратська полюбила Яричев Новий і роздає свої ласки людям яричівським”. По смерті пані Катарини Грабар, панство Радивиловів насилу забрали той образ з Яричівської церкви. І цей образ пропав безвісти, що ніхто про нього нічого не знає.
В 1880 році була збудована нова мурована церква, яка діє по цей час. В часи тоталітарного більшовизму, в Новому Яричеві була оселя пані Франі Ґурчиці , дім родини Клоків, дім родини Гримаків де приїздили підпільні отці. Греко-католицькі священики почергово приїжджали з 1970 року по 1990 рік. Із групи отців щомісяця приїжджав інший священик. Про свій приїзд “гість” завчасу попереджав, а родини надавали священику нічліг і харчування. Щосуботи вранці до хати поодинці сходилися вірні. У кімнаті зашторювали вікна, зачиняли двері, запалювали свічки і відправляли впівголоса Службу Божу. В той час один з родини “чергував” на подвір’ї. Священики уділяли Святі Тайни, виконували треби, крім похоронів. Більшість священиків, які служили в Новому Яричеві під час підпілля люди знали тільки по іменах: о. Володимир, о. Петро, о. Павло, о. Михайло, о. Іван, тільки було відоме одне прізвище – отця Василя Вороновського.
На хвилі боротьби за незалежність України наші парафіяни збирали підписи серед мешканців Нового Яричева за повернення місцевого храму “Успіння Пресвятої Богородиці” у лоно УГКЦ. Вся парафія перейшла в лоно УГКЦ, а православний священик, о. Петро (уже покійний) залишив парафію і не розділив її. І в 1990 році, на Різдво Христове, до нашого храму прибули отці-василіяни. А невдовзі єпархія надала отця Володимира Мазура, який служив по 1998 рік. п. Микола Кухарський з бригадою у 1995-96 роках малював храм всередині. В 1998 році був призначений о. Микола Дем’яновський. На парафії діють дитячий і дорослий хори.
Наша парафія із хоругвою, яку вишили наші майстрині п. Галина Луцан і п. Марія Тис святкували Рік родини у м. Жовква. Пожертви трьох сестер із родини Лисяк: Олександри, Віри, Олександри втілилися у встановлення нового престолу для нашого храму. А Кир Михаїл освятив його у співслужінні зі священиками нашого деканату. У Рік родини освячено хрест який символізує єдність сім’ї, парафії і церкви. З нашого селища у василіянському монастирі села Великі Березни Закапатської області приймав перші чернечі обіти Степан Яремко, а монаше – брат Вартоломей. Родина брата Вартоломея і дитячий хор вітали його своєю присутністю на цій урочистості.

Храм св. Арх. Михаїла смт Запитів
Перша писемна згадка про село датується 1469 роком. І вже 1478 року згадується, що була церква нашого небесного заступника Св. Архистратига Михаїла. Проте, аж до ХVІІІ століття мало що відомо про життя нашої церкви.
Від 1705 року парохом Запитова був отець Іван Левицький, який 1735 року добився підтвердження церковних привілеїв від королевича Якова Людовіка Собєського.
Після отця Левицького парохами в Запитові були о. Кацюба, о. Жулчевський, о. Лютичевський, о. Григорій Жулчевський, о. Василь Заревич, о. Михайло Бачинський, о. Лев Курманович.
У 1936 р. розпочалося будівництво нової церкви, яку посвятили 1941 року.
З 1946 р. парафія, як і інші парафії УГКЦ була насильно переведена до РПЦ. Враховуючи географічне положення розташування села на трасі Львів-Київ, тодішні священики не могли продовжувати служіння в нашому обряді УГКЦ. Хоч явного підпілля не було, але парафіяни залишалися вірними нашій Церкві і прадідівській вірі. Багато людей слухали трансляції богослужінь з Ватикану, молилися по домах, їздили до Львова до підпільних священиків.
Восени 1953 р. місцевим священиком був призначений отець Йосиф Будзан, який розробив проекти іконостаса та кивота (майстри Мужик та Столяр). Ікони малював львівський художник К. Звіринський.
У 1970-х роках влада різними методами утруднювала проведення профілактичних ремонтів церкви. Навіть для пофарбування даху треба було отримати дозвіл з району. Багато разів о. Будзана та церковного касира Семена Малиновського викликали за різні дрібниці в районний центр і “тріпали нерви”. У 1978-1979 роках церква була розмальована всередині художником М. Кухарським.
У жовтні 1980 р., після смерті о. Йосифа Будзана призначено отця Романа Отчича, він 1990 р. перевів всю громаду до УГКЦ.
У 2000 р., на парафію був наставлений блаженнішим Любомиром отець Василь Бесага.
 З нагоди 2000-ліття від Різдва Христового в центрі селища збудовано капличку, плебанію, катехитичний центр з дзвіницею, відреставровано кивот.
У 2005 році на парафії утворено благодійний фонд “Карітас”, який успішно працює не тільки для потреб парафії, а й навколишніх сіл та міст, піклується про інвалідів, немічних і опущених людей, під опікою фонду частково знаходиться будинок перестарілих та інвалідів в смт Новий Яричів. Встановлено символічну могилу і хрест загиблим в усі часи запитівцям.

Храм Успення Пресвятої Богородиці с. Жовтанці
Перша згадка про село датується 1358 роком. На кінець ХІХ століття в селі проживали: українці (яких було більше), поляки, жиди, німці, та кожен з них мав можливість молитися у своїх храмах, а саме – церква, костел, синагога.
країнці ходили до невеликої старої дерев’яної церкви, а 1767 року збудували нову дерев’яну церкву, яка була розмальована малярем Лукою Волинським, який вчився малярства у Відні за кошти єпископа
Льва Шептицького. З часом українське населення збільшилося і постала потреба у будівництві більшої церкви, тому стару церкву продали в село Сулимів. З 1855 року парохом села Жовтанці став отець Йосиф Брилинський, який започаткував будову нової трикупольної церкви 1893 року. У 1895 році парохом призначений отець Михайло Залітач, за якого 1897 року єпископ Перемиський, Константин Чехович (Жовтанці на той час належали до Перемиської Єпархії), посвятив церкву в день Успіння Пресвятої Богородиці в присутності чисельного духовенства і великого здвигу народу. Кошторис будови церкви становив 67 000 злотих. Після о. Залітача, 1912 року в Жовтанці прийшов о. Кіпріян Ясеницький. Маляр Антін Манастирський, 1914 року розмалював вівтарну частину, але на тому робота була перервана війною і продовжена тільки у 1936-1939 роках художниками Бараном та Романюком
З приходом Радянської влади парафія не одразу перейшла на православ’я, а пішла в підпілля. За архівними документами, в Жовтанцях були такі душпастирі: о. Матей, о. Стефан, о. Іван Левицький, о. Василій, о. Данило Левицький, о. Андрей Головчинський (сотрудник), о. Михаїл Стопчанський (сотрудник), о. Василій Блонський (декан і парох), о. Теодор Сацієвич (сотрудник), о. Микола Заложецький (сотрудник), о. Іван Блонський (сотрудник), о. Леонтій (сотрудник), о. Петро Криницький (декан і парох), о. Кирило Мойский, о. Йосиф Брилинський (декан і парох), о. Олександр Гумецкій, о. Михайло Залітач, о. Михайло Прокурат, о. Кипріян Ясеницький (декан і парох), о. Теодор Білевич (сотрудник), о. Михайло Шпот (сотрудник), о. Петро Саноцький (сотрудник), о. Дмитро Оріховський (сотрудник), о. Степан Щепанський (сотрудник), о. Михайло Нагірняк (сотрудник), о. Михайло Олійник.
У часи підпілля до села приїжали священики – о. Филимон Курчаба, ЧНІ (майбутній єпископ), о. Михайло Шевчишин, ЧНІ, де служили Літургії в хаті сестри Фільотеї (Ангелини) Дроздовської (згромадження сестер св. Йосифа). Це стало поштовхом до монаших покликань: с. Тадея (Олена) Андрухів, с. Олена (Анастасія) Харачко (нині сестри перебувають в монастирях Республіки Польща), с. Любомира (Марія) Чабан, с. Віра (Анна) Чабан, с. Христина (Ольга) Гавронська (згромадження сестер св. Йосифа) і священичих покликань, а саме: о. Дмитро Черкас, о. Богдан Чабан, о. Іван Горбань, ЧНІ.
Коли Українська Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, в селі Жовтанці відновила свою діяльність греко-католицька громада, 1990 року, зареєструвавши Статут 1991 року. На парафію призначили о. Володимира Вонса, ЧНІ, який був адміністратором і деканом Кам’янсько-Бузького району. Разом із громадою робили спроби повернути храм Успення Пресвятої Богородиці, який відібрали в неї у 1946 році. Державна влада передавала церкву в почергове служіння, але православна громада не погодилася на це, були також рішення про передачу храму громаді УГКЦ.
У 1994 році о. Василь Грень, повернувся з Сполучених Штатів Америки, де душпастирював для українців в еміграції, і був призначений на парафію в село Жовтанці та деканом Кам’янсько-Бузьким, то продовжив справу о. Володимира з повернення храму.
Громада УГКЦ, відстоюючи свої законні, історичні і юридичні права зверталася до президента та парламенту держави, до Європейського суду прав людини, але попри всі закони та розпорядження державної влади і рішення, які виносили суди, щоб врегулювати конфлікт в селі, результату не було.
Переймаючись нашими проблемами, і щоб підтримати на дусі до громади з вірою та молитвою приїжджав Блаженіший Любомир Гузар. У той час громада проводила Богослужіння в шатрі під плівкою. Через те, що шатро на цвинтарі валилося і було замале, бо громада збільшувалася, 2004 року в центрі села біля парафіяльного будинку збудували більшу тимчасову церкву під плівкою.
З благословення правлячого владики Михаїла Колтуна, громада приступила до будівництва парафіяльного будинку поряд з церквою, тому що державна влада обіцяла почергове служіння в храмі. Парафією опікується о. Василь Грень. Проводяться передшлюбні науки, зустрічі. 21 липня 2013 р. освячено наріжний камінь нового храму.

Храм Покрови Пресвятої Богородиці с. Вихопні і с. Грабівці
За 5 км. від Жовтанців, біля лісу розкинулось село – Вихопні і недалеко від нього невеличке село – Грабівці. В історії цих сіл ніколи не було церкви, тому що спочатку це були хутори, а згодом розбудувалися і стали селами. 5 грудня 1999 року відбулися збори громад цих сіл, на яких вирішили подати заяву на реєстрацію громади УГКЦ. На той час у селі вже діяла громада УАПЦ, яка при в’їзді в село мала тимчасову дерев’яну церкву, а пізніше збудували муровану.
Заяву підписали: о. Василь Грень, Петро Скрипичайко, Богдан Кравець, Василь Ільків, Богдан Вихопень, Євген Дробіт, Марія Грицевич, Ігор Вихопень, Степан Тягло, Юлія Вихопень.
Громада УГКЦ у 2000 році вирішила побудувати свій храм, бо люди ходили до церкви Успення Пресвятої Богородиці села Жовтанці. Відвідуючи село, Блаженніший Любомир Гузар благословив на будову храму. Львівська обласна державна адміністрація, 6 квітня 2000 р. зареєструвала статут релігійної громади Української Греко-Католицької Церкви в селі. В кінці лютого цього ж року будівничі почали свою роботу, а вже в Квітну неділю, 23 квітня 2000 року відслужилася перша Літургія, яку відслужив о. Василь Грень.
7 травня 2000 року відбулося урочисте освячення храму Покрови Пресвятої Богородиці, яке здійснив Блаженніший Любомир Гузар разом з духовенством. Блаженніший у своїй науці наголосив про важливість і потребу святині для духовного росту Божого люду, та висловив слова вдячності всій громаді. Хотілось би згадати будівничих та жертводавців храму: Ігор та Богдан Вихопні, Василь Ільків, Степан Тягло, Петро Скрипичайко, Богдан Кравець, Василь Кравець, Петро Кравець, Григорій Харачко, Михайло Вихопень, Богдан Медвідь, Василь Литвин, художник – Володимир Сикута, Йосафат Кушка, родина Ярослава Широго, Віра Варещук, Галина Шира, родини Степана і Євгена Дроботів, родина Володимира Чабана.
На церковному подвір’ї встановлено фігура Матері Божої .
При парафії Покрови Пресвятої Богородиці створений хор, яким керує – Олег Харачко, є братство Матері Божої Неустанної помочі, катехитичний центр. Відбуваються прощі до чудотворних місць Галичини.

Храм св. вмч. Димитрія с. Печихвости
Село Печихвости було засноване 1550 року і розташоване за 28 км. від міста Львова, в напрямку Кам’янки-Бузької. З давніх-давен у селі церква відіграла велику роль у виховані дітей. В архівних документах знаходимо, що 1803 року на парафіяльному ґрунті була збудована “дяківська школа”, якою опікувався священик.
Спочатку в селі була невелика дерев’яна церква, яка за переказами згоріла, а неподалік збудували муровану, посвятивши її 1907 року. В архівних довідках не знаходимо згадки про священиків, які служили на цій парафії до часу її посвячення, оскільки вона була дочірною.
Починаючи з ХХ ст. є свідчення про священиків. Згадують старожили, що освячення відбулося за о. Теодора Козака, о. Малко. За о. Євгена Тимчишина громада перейшла на православ’я. Короткий час служив о. Семеон Будзан, о. Михайло Олійник, о. Стефан Щепанський (сотрудник о. Ясеницького у селі Жовтанці), який брав участь восени 1941 року у посвяченні символічної могили борцям за волю України, а після війни донесли на нього радянській владі, за що й був ув’язнений на 10 років Сибіру. Після смерті Сталіна він отримав амністію і повернувся на Україну, де був призначений парохом села Печихвости і служив до виходу УГКЦ з підпілля.
Частина села повернулася до греко-католицької Церкви, а частина залишилась православною. У 1991 році була зареєстрована громада УГКЦ і першим священиком відновленої церкви в селі був о. Володимир Вонс, ЧНІ. Через поділ виникли конфлікти між конфесіями, тому що православні вірні не погоджувалися на почергове служіння. У 1992 р., на престольний празник Великомученика Димитрія приїхав Владика Юліан Вороновський і разом о. Володимиром Вонсом, ЧНІ, о. Василем Гренем відслужили Службу Божу під дощем біля церковної огорожі з вулиці. Непоступливість православної громади стало причиною звернень до судів, після чого було ухвалено рішення про передачу храму греко-католицькій громаді, а православній громаді віддати костел. Після виконання судовиконавцем рішення суду, представники православної громади захопили храм, за що були притягнені до адміністративної відповідальності. Пізніше вже не чинили перешкод у користуванні храмом греко-католицькій громаді. Згодом на парафію прибув о. Василь Грень. Коли о. Василь прийшов на парафію, взявся з громадою за відновлення храму. Храм розписував виходець зі села – Михайло Декальський.

Храм Преподобної Параскеви Сербської с. Деревляни
Точна дата організації парафії Преподобної Параскеви не відома, але уже з ХVІІІ ст. можна назвати священиків, які служили в с. Деревляни як парохи церкви: о. Абриковський, о. Т. Редька, о. А. Оришкевич, о. Євген Чубатий, о. Петро Задворняк.
У 1891 р. церква згоріла. Розповідають, що отець ходив по всіх згарищах і читав Євангеліє. Подальша доля о. Оришкевича невідома.
Таблиця, яка зберігається в церкві повідомляє, що “У 1901 році церква побудована вірними гр.кат.обряду при о. Є. Чубатому за ктитора Мостенського і куратора Лозинської. На будівництво церкви люди вийшли всім селом. Облаштували цегольню, де була глина. Це місце і до сьогоднішнього дня має назву “Цегольня””.
Розповідають, що навіть вагітні жінки і малі діти місили глину. Довіз цегли становив до 1км. На жаль, невідомо як довго будували церкву.
У 1905 р. відбулась кан. візитація Митрополита Андрея Шептицького і було освячено престіл, в якому Владика заклав мощі (є табличка і дата – 1905 р.) У першу світову війну, у 1914–1916 роках через село проходила лінія фронту, і російські війська спалили його дотла. Залишилась тільки одна хата. Була пошкоджена частково і церква: купол, вівтарна сторона і притвор. На місці розлому вмуровані гільзи від снарядів. Всі мешканці виїхали до села Куликів біля Жовкви. Після війни люди повернулись до села.
Достовірно відомо, що 1919 року нам парафії служив священик Петро Задворняк. Отець Петро Задворняк був заступником декана о. Михайла Цегельського і тримав уряд у Струмилокам’янецькому деканаті. Служіння о. Петра припадає на час піднесення українського народу, духовного і морального.
Встановлюється пам’ятний хрест “Вчися, молися, трудися, трезвися”. Були організовані товариства: Братство Апостольства Молитви (173 чол.), Братства Найсв’ятійших Тайн (29 чол.), Братства Матері Божої Неустанної Помочі (169 чол.). Працювала “Просвіта”, читальня, кооперація, було засновано Братство Тверезості.
На парафії є ще один пам’ятний хрест “Скасування кріпосного права” 1848 р., дата встановлення невідома.
Сумнозвісний собор 1946 р. припинив діяльність УГКЦ.
Отець Петро Задворняк не підписався на московське православіє і мусив відійти від церкви, але не переставав служити підпільно. Увесь час був під пильним наглядом НКВД. Не раз були облави, виклики, допити. Бог охороняв о. Петра до самої старості. Церква з 1946 р. неодноразово закривалась і відкривалась. Обслуговували різні священники, які переписалися до РПЦ добровільно і недобровільно. Часто під страхом за родину.
Віра і Дух УГКЦ витав у парафії, завдяки ревним вірним, таким як, дяк-регент Микита Тихий, Євген Кондюх , братчики Микола Миколайчук, Степан Кондюх, Степан Литвин, Костянтин Паньків та багато інших. Усі ці вірні всіма способами берегли і передавали свій дух і віру майбутнім поколінням. Могутнім засобом підняття духовності було ще радіо “Ватикан”, по якому люди слухали Службу Божу, проповіді. Все це запалювало в людей надію на повернення в лоно правдивої церкви.
Після проголошення Незалежності України, 1991 р., парафія повертається до УГКЦ, перші священники – о. Орест Мокрик, о. Іван Тонуляк, о. Володимир Марушечко, о. Олег Сідельник. У 1998 р. парафію очолив о. Володимир Котів.
Відзначено ювілей Пресвятої Євхаристії із встановленням хреста 2005 року.
Щорічно, 16 травня відзначається скасування панщини з братством біля пам’ятного хреста, Рік покликань до священничого та монашого чину, Рік родини. Проводяться прощі до чудотворних місць краю.

Храм Преображення Господнього с. Спас
Село Спас уперше згадується 1493 року. Розташоване на лівому березі Західного Бугу.
У селі була збудована дерев’яна церква. З переказів відомо, що це була спочатку каплиця, яка неодноразово добудовувалась парафією. Житель села п. Семен Дяківський, 1900 р. н. згадував, що каплицю Преображення Господнього візитовано 1905 р. митрополитом Андреєм Шептицьким.
У часі Першої світової війни 1914 р., церква згоріла. Згодом була збудована каплиця, в якій служили священики із села Деревляни до 1932 р. У цьому році Мешканці села Спас вирішили збудувати дерев’яну церкву, бо на таке будівництво потрібно було менше коштів (навколо села був ліс). 19 серпня 1932 р. у новозбудованій церкві відправили першу Службу Божу.
Церква збудована за кошти парафіян, а також на пожертви, зокрема священика о. Петра Задворняка, а також місцевого землевласника Бартманського.
Будівельником був добрий столяр парафії Яськів, а архітектором здібний парафіянин Дяківський С., колишній вихованець Василіянського монастиря в Бучачі, учасник боїв на Маківці, січовий стрілець, воїн УГА, УНР. Був полонений і вивезений до Москви, де перебував до 1925 р. Там вивчив музичну грамоту, дяківство. Під час духовного підйому молоді (є пам’ятний хрест 1933 р.) бере активну участь у організації хору парафії, просвіти, кооперації, читальні. Спорудив власноручно іконостас інкрустований чорним дубом (1935-1939), єдиний в Україні
Розписав іконостас, запрестольний образ та інші образи галицький художник Монастирський. Отець П. Задворняк організовує товариства: Братство “Апостольства Молитви” (73 чол.) Братство Матері Божої Неустанної Помочі (70 чол.) Парафія піднімається, живе.
Війна і ліквідація УГКЦ радянською владою в 1946 р. не згортає діяльності парафії, о. Петро Задворняк відійшов від храму, не підписавшись на православ’я. Люди під проводом Дяківського С. борються за свою церкву щирими молитвами. Але 1961 року церква остаточно була закрита і перебувала під пильним наглядом влади. Семен Дяківський підробив ключі і сам особисто ходив прибирати в церкві, щоб не було запустіння. Одного разу його впіймали під час прибирання в церкві і оштрафували. Люди моляться по домах, на ґанку церкви, на цвинтарі, слухають Службу Божу по “Радіо Ватикан”.
Великим авторитетом на парафії користувався Семен Дяківський, якого в старості всі називали “Дідо Семко” через свою порядність, мудрість та ревність до греко-католицької віри, ніколи не брав Святе Причастя з рук православних священників, а завжди їздив у с. Стрептів до підпільного греко-католицького священика, монаха ЧНІ о. Івана Зуба. Під керівництвом Дяківського односельчани неодноразово писали листи – прохання відкрити церкву. І лише 1988 р. була церква відкрита, але як Православна, а 1991 р., при Незалежній Україні повернулась до історичної УГКЦ.
Першу Службу Божу відправив отець, монах Студійського Уставу, Василь Вороновський, наступні відправи здійснювали: о. Кость Панас, о. Орест Мокрик, о. Іван Тануляк о. Олег Сідельник. З 1998 р. обійняв парафію о. Володимир Котів.
Семен Дяківський був дяком-регентом на парафії. Організував добрий хор, пильно дбав про службу в церкві. Помер 1991 року. Як старанний і вмілий вчитель на своє місце настановив племінника Павла Ковалюка.
Добрим майстром є і син Дяківського, Петро, який зреалізував плани батька, підсиливши купол церкви гарно оформленими стовпами. Також зробив художню панель по всіх стінах церкви, змайстрував сходи на хори.
Парафія постійно відзначає всі видатні громадські і церковні дати та ювілеї, організовує прощі до чудотворних місць.
Для церкви парафія виховала о. Євгена Задорожного, ЧНІ, який перебуває в монастирі з 1990 р., а священиком став 13 жовтня 1996 р. Сьогодні о. Є. Задорожний – ігумен Ковельського монастиря Миколая Чернецького.

Храм Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці с. Вислобоки
У 1760 р., в колишньому хуторі де було 12 дворів поселився заможній чоловік пан Вислобідський, а за 2 роки, 1762 роки побудував церкву, як дарунок своїй дружині. І нині у с. Вислобоки стоїть залишок його пам’ятника. На цвинтарі стоїть каплиця, яка була збудована на честь скасування панщини. Колись вона стояла, де зараз автобусна зупинка, біля траси Львів–Кам’янка-Бузька. Радянська влада її розібрала, але люди перенесли її на територію цвинтаря. Село розбудовується. Тепер на нових забудовах стоїть каплиця, збудована доброчинцем Юрієм Морозом. У 2009 р. зроблено ремонт святилища, замінено престіл, відновлено центральний світильник, свічники, реставровано запрестольну ікону Непорочного зачаття Пресвятої Богородиці. Посвячення здійснив Преосвящений Владика Михаїл Колтун 13 грудня 2009 р. Б. У 2013 р. урочисто відзначили 250-ліття храму.

Храм свв. безср. Косми і Дам’яна с. Стрептів
Перша писемна згадка про село Стрептів відноситься до 1366 року.
Перший запис про прибуття священнослужителя на парафію села Стрептів датується роком 1733.
6 вересня 1936 року на священика на місці теперішньої нової Церкви, де колись стояла старенька каплиця був висвячений о. Іван Зуб. Старші люди розповідають про велику церемонію одягання і спровадження людьми отця до каплиці на першу літургію. Якомога більше отець Іван старався прислужитися своєму народові, постійно провадив місії, по нині в його родині залишився на згадку місійний хрест.
Коли до Західної України прибули більшовики, отець Іван служив підпільно вдома. Отець був змушений ховати по сусідах духовну літературу, підпільно сповідав, вінчав, навчав Божої науки. Комуністи силою спровадили о. Івана на роботу в місцевий колгосп, де, за свідченням багатьох односельчан, йому давали найважчу і найнепристойнішу роботу.
Разом з владикою Филимоном Курчабою провадили духовні місії по селах. Був великим помічником священикам, а особливо отцеві Михайлові Федоріву допомагав обслуговувати парафії: Прибужани, Борщовичі, Білка, у каплиці Зубів міст.
У 1936–1940 роках у селі велось будівництво нового храму, але через війну не завершилось. Після війни з недобудованої церкви радянська влада зробила комору, куди звозили різні міндобрива, пшеницю і інше. З настанням незалежної держави і виходу греко-католицької церкви з підпілля, парафіяни вирішили добудувати недобудований храм. З Божою поміччю, 1995 року, 5 листопада, владика кир Юліан Ґбур, освятив новозбудований храм.
Парафіяни є прочанами на відпустах: Зарваниці, Крехова, Грошева, Унева, Страдча, Билич, Глинян. Організована праця з молоддю, особлива увага приділяється здоровому способу життя.

Церква Успення Пресвятої Богородиці с. Ямне
У 1925 р. в селі Ямне почали будувати Церкву. Будівництво тривало 7 років. Посвятили храм на Успення Пресвятої Богородиці, 1932 року. Старші селяни пригадують, що приїжджали служити в церкві о. Михайло Постригач, о. Юрій Ваньчицький, о. Теодозій Білас.
У 60-і роки Стрептів і Ямне з’єднали в одну сільську раду. У 1961 році комуністична влада закрила святу церкву і з неї зробили музей хліба. За роки радянської влади, почали скрізь будувати дренажі, прочистили і розширили річку Горпинку, і переселяли людей з-під лісу в село. У 1989 році церкву відкрили, зробили ремонт і почав служити отець Михайло Паталай, з 2001 року служить отець Михайло Кузьмінський. Ведуться роботи над оновленням храму і парафії.

Храм св. Арх. Михаїла с. Неслухів
Перша згадка про Неслухів датується 1433 роком. 1515 р. село знищили татари, але воно знайшло сили піднятися. До кінця XIX століття не відомо нічого про церкву та діяльність парафії. Сучасна церква Архистратига Михаїла збудована 1896 р. графом Дідушицьким. Перший священик – о. Іван Сологуб. Наступниками о. Сологуба були о. Курчаба і о. Ковальський. З 1921 р. служив церкві і парафії о. Антін Підгорецький. Люди пам’ятають його добрим настоятелем храму, сумлінним, спокійним. Горнув людей до церкви. Духом своїм був ревним греко-католиком. Дбав про просвітницьку роботу. Активним у всій околиці був церковний хор с. Неслухова, яким опікувався священик. Старожили пам’ятають виступи наших хористів у Желехові, Дідилові на посвяченні “Просвіти”. У Стрептові часто відбувалися місії, на яких місіонери виголошували проповіді. Зі своїми парафіянами там і був о. Підгорецький. На місіях виступав неслухівський хор. На парафії діяло братство тверезості, кооператива.
Два рази на тиждень священик вів уроки катехизму. Був строгим учителем, вимагав чітко знати Божі заповіді.
За часів німецької окупації видався дуже дощовий Великдень. Через бездоріжжя неможливо було дійти до церкви. Тому люди збиралися групами і отець сам підходив до них та святив паски.
Священик і їмость дбали про організацію всіх свят. Село поділене було на “участки”. Кожен “участок” дбав про те, щоб найкраще защедрувати, заколядувати. Пам’ятають люди толоку у священика – обжинки. Дружня праця закінчувалася справжнім святом. У лісі ( за Антонишином М.) грали скрипки, бубон. Музики були з Неслухова, Ріпнова.
О. Підгорецький підтримував зв’язки з Митрополитом Йосипом Сліпим. Дяк П. Романишин за життя розповідав, що одного разу, коли прийшов у хату священика, то вони з їмостю готували якісь пакунки. Гість зауважив збентеження господарів. Пізніше отець розкрив таємницю – пакунки були призначені Йосипу Сліпому. А в них – родзинки для святого причастя у засланні. Розповідають, що коли Митрополит повертався із заслання, то через вікно поїзда, що зупинився у Задвір’ї, просив людей передати вітання о. А. Підгорецькому з Неслухова.
Болісно пережив отець перехід на православ’я. Хвилювався, просив людей, щоб молилися за нього. Так і не піднялася його рука, щоб поставити свій підпис на юдиних паперах.
Зробив це за нього дяк церкви Балуш ( родом зі Стрептова, де один рік служив о. Підгорецький). Служив священик у Неслухові до своєї смерті (до вересня 1973 р.).
Наступниками о. Антона Підгорецького були: о. Ф. Луців, о. Б. Назарчук, о. М. Малий, о. Цюпка, о. Цар, о. Я. Солоб, о. С. Лібич. Коли відбувався перехід церкви з російського православ’я, неслухівчани керувалися поглядами та ідеалами о. А. Підгорецького, якого поважали, про якого пам’ятали. Тому в селі сформувалася одна греко-католицька парафія.
Свою роль відіграло і Боже слово, яке долинало з Ватикану. У 1991 р., першим греко-католицьким священиком за самостійної України був монах о. Володимир Вонс, тоді о. В. Касіян, о. Василь Гринь, о. Іван Пишкович, який незмінно несе службу в парафії до сьогодні.
У 1996 році парафія відсвяткувала 100- річчя храму св. Архистратига Михаїла.
Щороку біля хреста, що був освячений 1992 року, в День незалежності збирається вся громада. Отець Іван відправляє молебень, панахиду. Виступає церковний хор.
Церква співпрацює з школою, “Просвітою”, сільською радою. Опікується дитячим танцювальним колективом “Веснянка”. Допомагає організовувати виїзні концерти. Їмость Стефанія веде уроки християнської етики у школі. Вона також готує дітей до першого причастя.
5 липня 2010 р. в селі освятили каплицю Різдва Івана Хрестителя.

Храм Різдва Пресвятої Богородиці с. Банюнин
Історія села Банюнин згадує про о. Павла Камінського, у період служіння якого було збудовано церкву Різдва Пресвятої Богородиці, 1897 року. Люди почали горнутися до церкви, парафія почала розвиватися – діяти. Згодом у храмі служили о. Пилапчук, о. Розумний, о. Град, о. Ярослав Хома.
Люди пам’ятають о. Хому, як духовного пресвітера, доброго проповідника і церковного діяча. Отець зорганізував чоловічий хор, почала діяти “Просвіта”, щонеділі відбувались вистави. Село жило!
Наступниками о. Ярослава Хоми були: о. Антін Підгорецький, о. Жеребецький, о. Михайло Пастирнак, о. Йосиф Бучко, о. Ярослав Чухній, о. Григорій Манюк, о. Ярослав Солоп та о. Степан Лібич.
Параіфянка Марія Стахів знала підпільного священика УГКЦ, о. Василя Михайлюка (редемпториста), до якого в часі підпілля зверталися до сповіді чи ще в якихось требах.
На початку дев’яностих років громада, пам’ятаючи якою була їхня церква до1946 р., вирішує про віднову УГКЦ. Село поділилося на дві конфесії. Ініціаторами повернення до УГКЦ були паламар п. Василь Коваль, скарбник п. Михайло Павлик і п. Марія Антонишин. Вони зуміли донести до односельчан правду про УГКЦ. Першу літургію після такого перелому відслужив о. Василь Грень, який сміло і терпеливо вистояв всі образи, утиски і зневаги.
12 липня 1993 р. в Банюнин дали молодого священика о. Івана Пишковича, який до цих пір опікується парафією. Їмость готує дітей до першого Причастя.
У часі Великого посту в парафії відбуваються реколекції, нічні чування при чудотворній іконі “Милосердя Двері”. У селі збудовано недільну школу.
На Великдень молодь в українському вбранні з отцем відвідує немічних і хворих, співають гаївки. Кожного року ставлять вертеп, щедрують. На свято Миколая отець їздить з подарунками до одиноких, вдів, сиріт, немічних і старших парафіян. Змістовно і сердечно відбувається Свято родини.

Храм св. вмч. Параскевії П’ятниці с. Великосілки
Село Великосілки можна сміливо віднести до таких сіл у Кам’янка-Бузькому районі, в яких, мабуть, найбільше молоді посвятило своє життя релігійній діяльності. До 1939 року богословські науки студіювали, а згодом стали священиками УГКЦ Дмитро Новосад, Іван Матвіїв, Михайло Мельник, Тарас Дурбак.
Однією з найвидатніших постатей села був владика Филимон Курчаба, який народився та жив у с. Великосілки, тому підпільна церква тут мала свого провідника. Завдяки цьому, навіть декілька молодих дівчат стали сестрами-служебницями(сестри С. Блащишин, Н. Гимон). Тут по хатах відбувалися спільні молитви, вивчення Святого Письма, катехизація молоді (старанням пароха о.Володимира Ковальського, який, хоч і служив у православній церкві, був ревним католиком, за що навіть сидів у в’язниці).
У 1991 році УГКЦ у с. Великосілки вийшла з підпілля і рішенням Львівського облвиконкому № 495 від 17.09.1991 р. отримала свідоцтво про реєстрацію. Храм побудований 1892 року, старанням графа Тадея і Анни Дідушицьких та Івана, Леонтини Пайгерових. Посвячено храм на честь св. вмч. Параскевії.
Після виходу церкви з підпілля у храмі постійно відбуваються Богослужіння. Парафію обслуговували священики: о. Мар’ян, ЧНІ, о. Володимир Баран, о. Ярослав Вовк, о. Микола Потовський, а від жовтня 1993 року і до сьогоднішнього дня – о. Володимир Марушечко.
За цей час відбувалася реставрація храму (1995-1996), з благословення владики Михаїла побудована каплиця Матері Божої біля храму (1998), а також каплиця Івана Хрестителя (2004) та каплиця Матері Божої Неустанної Помочі ( 2008) Парафіяни є прочанами на відпустах: Зарваниці, Крехова, Грошева, Унева, Страдча.

Храм Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього с. Велике Колодно
Найбільш значною архітектурною пам’яткою села Велике Колодно є костел Воздвиження Чесного Хреста. Збудований він 1860 р., за проектом архітектора Альфреда Броневського (Архівна довідка Львівського державного архіву № М-63 від 6.07.2009). Кошти на будівництво та проект дали власники села, магнати Сапєги, що мешкали в Білці Шляхетській (нині – Верхня Білка неподалік траси на Золочів). Цікаві також розписи храму, які виконані в стилі арт-нуво. Правилося тут лише до кінця війни. Під кінець війни храм закрили. У радянські часи в храмі був склад зерна та приміщення для сушіння сільгосппродукції, але розписи стін збереглися добре.
Незважаючи на переслідування, люди збиралися на спільні молитви, вервиці, старалися відвідувати підпільні богослужіння і брали активну участь у житті переслідуваної Церкви. Свідченням твердої віри є вихідці з села – монах студитського обряду і сестра-служебниця, які до нині служать Богові.
 Навіть після виходу УГКЦ з підпілля, віруючі греко-католики не мали можливості організувати громаду, з огляду на малу кількість людей і переслідування влади.
Стараннями о. Володимира Марушечка, за благословенням правлячого Архієрея Кир Михаїла (10.12.2008 р.) була організована громада УГКЦ у с. Велике Колодно, а згодом – 30.04.2009 р. – видане свідоцтво(№372/0/5-09) про реєстрацію громади у Львівській облдержадміністрації.
21 серпня 2009 р., рішенням сесії сільської ради с. Велике Колодно громаді УГКЦ було передано у власність приміщення колишнього костелу. Ведуться роботи над відновленням храму. Парафією опікується о. Володимир Марушечко.

Храм св. пр. Іллі в с. Колоденці
У 1945 р. помер парох с. Колоденці о. Володимир Гоцький. Парохіяни залишились без священика. Від 1945 по 1954 роки духовну опіку парафіян провадили о. Чабрик, о. Рибак, о. Грам. У 1954 р. повернувся із заслання ієромонах Пахомій Борис, ЧСВВ, уродженець с. Колоденці. Своє служіння о. Пахомій проводив таємно. По хатах хрестив дітей, вінчав, уділював Св. Тайну Оливопомазання, сповідав і причащав хворих, посвячував доми. Навіть празник Пресвятої Євхаристії святкували урочисто, діти сипали квіти, правда у невеликій кімнаті, Св. Євангелії читались на 4 сторони світу і співали Суплікацію.
У 1973 р. Б. о. Пахомій захворів і в грудні, на свято Введення відбувся похорон отця. Підпільні священики, одягнені, правда, по цивільному, обносили тіло о. Пахомія навколо храму Св. Пророка Іллі. Через сильну хуртовину кагебісти не сподівалися на такий величавий похорон священика і сильний вияв віри і відвагу мирян, тому не було опору ні насильства з їх сторони.
Після смерті о. Пахомія Бориса, душпастирську місію несли о. Антоній Масюк, ЧСВВ, о. Василь Мендрунь, ЧСВВ, о. Павло Мадяр, ЧСВВ, отці Ігнатій і Юрій Янтухи, ЧСВВ, отці редемптористи Роман Єсип та Йосафат Уговаців. Служби Божі, молебні, утрені і вечірні співали люди самі, спочатку під закритими дверима храму Св. Пророка Іллі до 1989 року Божого.
Тоді група парохіян, з намови священика зі Жовтанець Жигала Стефана, поспіхом утворили громаду, ще тоді автокефальну, щоб мати дозвіл на ремонт храму. З цього й розпочався роздор у селі, утворилось дві конфесії, через що греко-католицька громада не мала доступу до свого храму протягом 12 років. Аж 2002 р.  греко-католицька громада, з ласки Божої, почала відправляти почергові Богослужіння в храмі, але і до нині їх намагаються вигнати з храму за допомогою судових інстанцій.
9 квітня 1989 року Божого о. Матей Гаврилів, ЧСВВ уперше відкрито відслужив Св. Літургію в с. Колоденці.
Також із нашого села є духовні особи, а саме: о. Петро Лоза, ЧНІ, о. Тома Кушка, ЧСВВ, брат Михайло Кушка, ЧСВВ, брат Йосафат Зінь, ЧСВВ, с. Бернадета Ірина Лисик згромадження Пресвятої родини, о. Євген Прокіп.

Храм св. Василія Великого с. Ременів
Мурована церква Собору Пресвятої Богородиці, збудована 1908 р. за пароха о. Йосифа Іванця, належала до Перемиської єпархії, Куликівського деканату. Парохами в с. Ременів були: о. Роман Ковшевич, о. Йосиф Іванець, о. Прокіп Тис, о. Михайло Боянковський і о. Семен Круцько, який обняв парафію 1930 р. При церкві успішно працювало братство молоді св. Миколая. В сусідньому селі Вислобоки була дочірня церква Зачаття Пресвятої Богородиці, дерев’яна, збудована в 1762 р. Кожної третьої неділі тут відправляли св. Літургію, туди йшли також ременівці.
Громада села вийшла з підпілля 1990 р. Б. Першу Св. Літургію біля хреста на цвинтарі відправив о. Константин Панас із с. Вислобоки.
Православна громада села Ременів не допустила парафіян греко-католиків до рідної, їхніми батьками, дідами та прадідами збудованої греко-католицької церкви.
У 2008 році громада УГКЦ започаткувала будівництво нового храму, названого в честь Святого Василія Великого, а 2010 р., 13 травня, мною, парохом села о. Василем Мирка був запрошений правлячий архієрей Сокальсько-Жовківський Михаїл Колтун, котрий освятив камінь під будівництво церкви і вже на той час недобудований храм. Ця подія відбулася на свято Вознесіння Господнє. Владика Михаїл відправив Святу Архиєрейську Літургію, висвятив двох священиків і двох дияконів. В Літургії співслужили священики Новояричівського деканату, гості, а також виходець із села о. Роман Назаркевич. Владика виголосив повчальну проповідь і наголосив, що 20 років тому, громада села вийшла із підпілля, а саме 13 травня 1990 року.

Храм Воскресіння Господнього с. Дідилів
Дерев’яна церква в с.Дідилів збудована в 1932 році.  Попередня церква в 1932 році згоріла.Чудом вдалося врятувати декілька ікон , старі євангелії , богослужбові книги.У євангелії збереглися дані про священиків, які служили на парафії до війни: о.Максиміліан Кінаш,  о.Теодор Мацелюх, о .Михаїл, о. Теодор, о. Григорій Левицький,  о. Агань Петрушевич,  о. І. Мардієвич, о. Демярій Петрушевич, о.Іван Танячкевич, о. Іван Зоврійовський ,о. Михаїл Светдач, о. Теодор Мацелюх,  о. Максиміліан Кінаш, о.Микола Піджарко, о.Миколай Демків. У 1915році - на кілька неділь церкву забирає РПЦ. Потім знову повертається о.Микола Демків, о.Іван Піджарко (син о.Миколи Піджарка), за отця Івана була збудована теперішня церква.
З історії довідуємося, що у священика о. Івана Танячкевича 6 листопада 1842 року народжується син Данило , який пізніше стає видатним духовним та громадським діячем. З 1868 року стає священиком. о. Данило ще з юних літ поставив за мету плекання національної свідомості в народу.Веде переписку з Пантелеймоном Кулішем, захоплюється творчістю Т. Шевченка,сам друкує свої статті – “Письмо до громади” в газеті “Мета” Отець Данило – був послом сейму у Відні. Дітей своїх виховав істинними патріотами. Дочка о.Данила доглядала хворого Івана Франка(спогад Катрі Гриневич,1916р.), сини працювали в українських організаціях.В 20-40-х роках працювало товариство “Рідна школа” імені о. Данила Танячкевича. З останніх греко-католицьких священиків був о.Кіндрат Яцко, який в 1946р. був арештований. Він же в 1990році і виводив церкву із підпілля в с. Дідилів. Греко-Католицькій громаді з трудом вдалося увійти в храм і добитись почерговості богослужень.
Пізніше відправляли : о. Петро Зварич, о. Володимир Пиріжок, о. Степан Жеребецький. У 1946 - 1991рр.– храм перебуває у московській церкві.
 Церква в с. Дідилів закритою не була, деякі вірні (Бакайса, Пелішок, Гуньовські, Бурак, Мужик, Шеремета) ходили в с. Полуничі на літургію, і носили хрестити дітей, бо там був підпільний священик. На території парафії діяли підпільні осередки. Нині парафією опікується о. Олег Сідельник.
Вихідцями села є о. Володимир Пелішок, ЧСВВ, о. Василь Коваль, судовий вікарій Сокальсько-Жовківської єпархії.
У 2001 р.– на честь приїзду святішого отця Івана Павла папи Римського в Україну, розпочато будівництво каплиці святих первоверховних апостолів Петра і Павла. У 2002 р. каплицю освячено. При храмі діє Марійська дружина, працю з якою покладено на їмость. Добре налагоджена співпраця між церквою, школою та місцевою владою. Велику роботу проводить недільна школа. Вірні щорічно беруть участь у прощах до Зарваниці, Крехова, Гошева, Унева, Страдча.
Парафіяни дбають про постійне оновлення храму і парафії. За кошти жертводавців придбано багато церковного інвентарю.

Храм Різдва Пресвятої Богородиці с. Великі Підліски
Церква є дочірньою парафією с. Дідилів. Парафія налічує 28 родин, переважна більшість мешканців старші люди, до 1946 р. парафія, яка мала багато землі була матірньою церквою с. Новий Яричів.
Біля церкви був залитий фудамент під будівництво нового храму, закуплені будівельні метеріали, цегла, вапно, які в роки радянської влади перевезли в селище Новий Яричів і там збудували Будинок культури.
Церкву з 1946 р. закрили, вірні ходили в сусіднє село Полуничі, там був підпільний священик. Село було надзвичайно патріотичне, багатьох людей разом зі священиком о. Миколою Землинським вивезли на Сибір.
Парафією опікується о. Олег Сідельник. З нагоди святкування 300-ліття храму встановили фігуру Матері Божої. Купили і освятили новий дзвін.
Ведуться реставраційні роботи кам’яних хрестів, які є на території села.

Церква Введення в храм Пресвятої Богородиці с. Старий Яричів
Церква Введення в храм Пресвятої Богородиці датується 1856 роком, хоча у знайдених метрикальних книгах запис вівся з 1770 року.
У часі перебування УГКЦ в підпіллі на території парафії Введення в Храм Пресвятої Богородиці села Старий Яричів не переставали відбуватись богослужіння. Є загальновідомим той факт, що Радянській владі після псевдособору 1946 року не відразу вдалося “перевести” всі громади “на православіє”. Офіційна громада Православної Церкви була зареєстрована в селі старий Яричів аж у 1956 році.
До часу переслідування УГКЦ при парафії діяло Товариство Серця Христового, а також відбувались прощі до с. Милятина, де покланялись чудотворній іконі Христового розп’яття. Про добросусідські стосунки з римо-католицькою громадою також свідчить той факт, що молодь обох обрядів почергово відвідувала марійські богослужіння в місяці травні (маївки) і в костелі (РКЦ) Нового Яричева, і в храмі с. Старий Яричів (УГКЦ).
У часі переслідування УГКЦ (з 1946 р.) парохом села Старий Яричів був о. Микола Землинський. Як декан Яричівський, він був присутній на псевдо соборі, і за відмову підкорятись постановам собору був засланий у Сибір. Після повернення із заслання він працював бухгалтером у м. Львові.
У часі війни парафією опікувався о. Бобрецький. Після акції “Вісла” парафією опікується о. Степан Корнова. Він став першим священиком у громаді села, якого примусили підписати “православіє”. З 1956 р. парохом села стає о. Павло Швидкий, на парафію отець прийшов після повернення з тюрми і “підписання православія” (зареєстровано у 1956 р.).
За підпілля парафіяни Старого Яричева їздили до до римо-католицької катедри у Львові, де брали участь у Службах Божих, приймали Святі Тайни, молилися по хатах, слухаючи “Радіо Ватикан”. Є свідчення, що приїжджали підпільні священики, які служили таємно Богослужіння. Отець Швидкий з 1988 р. служив підпільно. З 1985 по 1988 роки парохом був призначений о. Степан Гриньків.
Вивів громаду УГКЦ с. Старий Яричів з підпілля о. Володимир Сухий у 1989 році. Проте, більше як три роки вірні були змушені служити на церковному подвір’ї під голим небом через конфлікт з громадою УПЦ КП, яка не впускала до храму. Аж після свята Йоана Богослова парафіяльна спільнота змогла вільно сповнювати богослужіння в парафіяльному храмі села. З 1993 року до свята верх. апп. Петра і Павла 2008 року богослужіння відбувались почергово (також почергово відбувалось виставлення Плащаниці у Велику П’ятницю та Чесного Хреста у Хрестопоклонну неділю та на Воздвиження Хреста Господнього).
Після виходу УГКЦ з підпілля парафією опікувалися: о. Володимир Сухий, о. Зеновій, о. Микола Дем’яновський та теперішній настоятель – о. Василь Коваль. На парафії встановлений пам’ятний хрест в честь 1000-ліття Хрещення Русі-України. Відновлена братська могила бійців за волю України. На парафії проводяться: літня катехизація, Марійські богослужіння, реколекції, прощі до відпустових місць.

Храм Воскресіння Господнього с. Цеперів
Церкву Воскресіння Господнього збудували 1939 року парафіяни с. Цеперів.
До того часу в селі була дерев’яна церква і дзвіниця, яка по нині збереглася. До війни в церкві служили о. Винницький і о. Голінка.
За перебування УГКЦ в підпіллі на парафії Воскресіння Господнього с. Цеперів богослужіння відбувалися до 1956 року. У 1956 р. у церкві служив о. Швидкий. Радянські владці після псевдособору 1946 року, не одразу змогли “перевести” всі громади “на православіє”. Офіційна громада РПЦ зареєстрована в селі Цеперів аж 1956 року.
До часу переслідування УГКЦ при парафії діяло Товариство Серця Христового (про його діяльність, на жаль, не збереглося свідчень, окрім книги, яка повинна була призначатись для реєстрації його членів), а також відбувались прощі до с. Милятина (тепер Новий Милятин), де була чудотворна ікона (образ) Христового розп’яття.
 З 1958 по 1988 роки церква була закрита, в ній зробили склад міндобрив. Парафіяни на той період часу їздили до Львова до підпільних священиків (або римо-католиків), збиралися по домівках, мали релігійну літературу з Риму, ходили до Церкви, яка була зачинена і служили самі молебні, привозили підпільних священиків, тримали по хатах образи, які забрали з церкви.
Коли 1988 р. відкрили церкву то парафіяни с. Цеперів відновили храм, почали ремонтні роботи і розпис храму, який виконав п. Балицький, і встановили пам’ятний хрест.
У 1989 р. громада одностайно повернулася до УГКЦ, поставивши ультиматум православному священикові, або він переходить з громадою, або звільняє їх храм, бо він збудований і завжди належав греко-католикам.
Після виходу УГКЦ з підпілля парафією опікувалися: о. Володимир Мазур, о. Василь Грень, о. Іван Пишкович, о. Володимир Пиріжок та теперішній настоятель – о. Василь Коваль (з 1998 р. по нині). У 2000 році спорудили дзвіницю, відновили могилу борцям за волю України. На парафії проводяться літня катехизація, Марійські богослужіння, реколекції, прощі до відпустових місць.

Храм святого Івана Богослова с. Руданці та храм св. Миколая с. Кукезів
У 1745 р. у селі Руданці збудовано церкву св. Івана Богослова. У 1927 році відбувалося відновлення храму.
З приходом комуни все було знищено, господарів, що жили заможніше вивезли на Сибір.
На території села Кукезів, ще до 1600 р. був костел, а 1890 р. – збудований дерев’яний костел, який розписував Юліан Кручковський.
Від 1907 року сестри Францисканського ордену вели школу, а від 1934 р. – садок. У 1928 р. була збудована мурована церква.
У 1944 році костел, в якому був чудотворний образ Богородиці розібрали. Ксьондз Казімєж Каліновський перевіз ікону до Дульчи Вєлької (РП).
На парафіях зберігся пом’яник священиків с. Руданці і с. Кукезів від 1711року: о. Яким, о. Іван, о. Симеон, о. Іван, о. Федір Терлецкий, о. Іван Терлецький, о. Іван Манчевський, о. Еміліан Корончевський, о. Яків Кострицький, о. Євстахій Іваницкий, о. Іван Пасецький, о. Іван Децкевич, о. Іван Дигдалевич, о. Георгій Концевич, о. Теофіль Мусія, о. Матвій Демчук, о. Іван Боднар, о. Теодор Кузима, о. Олексій Білевич, о. Іван Кривий, о. Володимир Сахерук.
Священик Володимир Сухий, 1990 р. вивів церкви Руданців і Кукезів з підпілля. Перехід дався дуже тяжко, через сильний спротив православного священика (Василя Ховзуна), який під всякими приводами агітував навколишніх священиків не переходити до греко-католицької церкви.
Громада поділена, є почерговість богослужень в одному храмі.
Церкви в с. Руданці закриті не були. Вірні їздили на літургії до підпільних священиків Львова. Можна стверджувати, підпілля діяло на території парафії.
Вихідці зі села Руданців – о. Михайло Ярина та монахиня сестра Надія Гадина. На даний час парафією опікується о. Василь Горбатюк. Парафіяни дбають про постійне оновлення храму і парафії.

Храм свв. безср. Косми і Дам’яна с. Убині
З 1946 по 1989 роки в с. Убині діяла РПЦ. За наполяганням православного священика, мурований престіл викинули з церкви і закопали на церковній території. Священик твердив, що на уніатському престолі не може відправляти, а хто брав участь у зломі престола, за різних обставин стали каліками.
У час підпілля на просьби вірних до сел приїжджали отці редемптористи, о. Смаль і інші, а також о. Горгула.
Наприкінці 1989 р. у селі почала відроджуватися УГКЦ.
Літню катехизацію для дітей та молоді, а також мирян проводили сестри: с. Олександра Молотковська та с. Ореста Борщовська, с. Севастіяна Шегда – Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії.

Храм Собору Івана Хрестителя с. Якимів
За час підпілля парафіяни слухали службу Божу по “Радіо Ватикан” і їздили до костела у м. Львів. Греко-католицькі священики: о. Смаль, о. Мендрунь, о. Цебран, о. Чаборик приїжджали в село для відправ, сповіді хворих, хрещення дітей, а на похорон приїздив о. Рафал з римо-католицької катедри у Львові.
У 1989 р. парафіяни відремонтували храм, а з 1990 р. почав священичу працю о. Володимир Процик. На святкуванні 150-ліття храму Собору Івана Хрестителя Правлячий Архієрей, Преосвященний Владика Михаїл Колтун надав Володимиру Процику право носити Хрест з прикрасами. Покликання до священичої праці дістали: о. Микола Кук, ЧСВВ, о. Антоній Стефанишин, студит, о. Богдан Стефанишин, парох с. Руда Сілецька.