build professional website

Пошук по сайту

«Його ранами ми зцілені…» (Іс. 53, 5): Звернення єпископів УГКЦ до духовенства про зцілення ран війни

Щоб знайти відповіді на найскладніші питання, пов’язані з подоланням болю та наслідків війни, душпастир має пильно вдивлятися поглядом віри в постать стражденного Праведника, який на своєму прикладі демонструє шлях до переосмислення страждання, до преображення зраненого людського серця та всього суспільства. У царині відновлення зраненого війною українського народу сьогодні дуже багато залежить від парафіяльного священника.

«Його ранами ми зцілені…» (Іс. 53, 5):

Звернення Синоду Єпископів
Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Української Греко-Католицькиї Церкви 
до духовенства УГКЦ про зцілення ран війни

Дорогі співбрати в Христовому священстві!

Важкі випробування, що випали на долю українського народу упродовж лихоліть війни, принесли в наші родини багато страждань, залишили зраненим не одне покоління. В останніх часах вони ще й помножилися новітньою пандемією хвороби коронавірусу COVID-19. Водночас, протягом усіх цих років ми стали свідками небувалої жертовності та самопосвяти наших людей. Беззастережна готовість українських воїнів впевнено боронити свою Батьківщину дарувала надію мільйонам наших співвітчизників і стала для всього світу промовистим символом жертовної посвяти та відданого служіння. Небувалий розвій волонтерського руху, що об’єднав українців не лише в  нашій країни, а й на всіх континентах, виявив потенціал добра, прихований у глибинах української душі. Наші священники, як військові капелани, зі щирою вірою, любов’ю та відданістю вирушили в район бойових дій, щоб духовно послужити воїнам-захисникам.

Проте рани війни сягають глибоко: багато українських родин залишилися без годувальників, діти – без батьківської опіки, матері та батьки – без надії на безпечну й спокійну старість. Україна ще довго відчуватиме біль, що його переживають наші ветерани, повертаючись із окопів у цивільне життя. Турбота про зранені душі народу – один із пріоритетів нашої душпастирської місії. Ми не сміємо звикнути до їхнього страждання. Навпаки, виявом нашої живої віри має стати ще більша солідарність із постраждалими від війни. Вона повинна набрати практичних обрисів, стати діяльною любов’ю, втіленим дотиком милосердного Бога, відповіддю на потреби конкретної людини та ефективним ліком для зраненої спільноти людей.

Як Христовим душпастирям, нам доволі часто доводиться ставати перед лицем болю, входити безпосередньо в контекст великої таїни людського страждання, надто в сьогоднішньому українському суспільстві, ураженому війною та її руйнівними наслідками. Саме тут ми покликані залишатися смиренними апостолами спасительної Божої благодаті, відважними свідками надії. Наша близькість до зранених братів і сестер, наша здатність вислухати і почути, наша готовість простягти руку та підставити плече роблять самого Бога тілесно присутнім у конкретному людському житті та стражданні. Наша віра допомагає розширити досвід терпіння окремої людини до обріїв таїнства спасіння всього людства. Саме тут, у просторі людського болю, ми не відвертаємо власного обличчя від Богом дарованої нам надії, «вдивляючися пильно в Ісуса, засновника й завершителя віри, який, замість радості, що перед ним була, витерпів хрест» (Євр. 12, 2). Його жертовна та самовіддана любов до людини змінила хід історії людства. Його страждання послужило знаряддям нашого спасіння. «У ньому маємо відкуплення його кров’ю» (Еф. 1, 7).

На хресті Господньому людське страждання набуває нового сенсу. У сутінках болю з’являється впевнений промінь надії для кожного. На Голготі Спаситель добровільно «приймає засуд смерті, щоб дарувати прощення гріхів» (Катехизм «Христос наша Пасха», 227). Його терпіння стає виразним виявом Божої любові до людини, джерелом її визволення та зцілення. У цій любові кожен із нас може знайти особливий сенс для власного болю, а відтак стати вірним Божим співпрацівником у боротьбі за повноту життя. Завдання Христового душпастиря – заглибитися в таїнство Господнього смирення, щоб, вірно споглядаючи сам образ нашого спасіння, переймати мудрість Голготи і допомагати власній пастві долати жорстокі виклики на шляху земної мандрівки. Де панує смерть, Христовий учень має бути свідком воскресіння.

Українська Греко-Католицька Церква упродовж років воєнної агресії проти власного народу стала одним із осередків єднання нашого суспільства довкола допомоги потребуючим. Різноманітні церковні структури, єпархіальні управління, парафіяльні спільноти розпочали активну діяльність із надання підтримки захисникам України, зокрема пораненим, полоненим, родинам полеглих і зниклих безвісти, а також внутрішньо переселеним особам. Сьогодні кожен із нас має стати під хрестом страждань нашого народу, щоб увесь народ міг стати учасником світлого Христового Воскресіння – остаточної перемоги добра та справедливості. Тож закликаємо наших священників, семінаристів і монашество максимально використовувати напрацювання у сфері духовного супроводу постраждалих унаслідок війни осіб, опановувати необхідні навички, проводити корисні формаційні курси, що сприяли б активній і діяльній участі нашої Церкви у загоюванні ран українського народу.

Вірним дороговказом на цьому шляху нам має стати постать Слуги Господнього, стражденного Праведника – Христа, який воскрес із мертвих, істинного Бога нашого, що являє людству Божу тайну визволення від руйнівних наслідків гріха. Лише в Його ранах і в Його світлому Воскресінні, у сопричасті з Його добровільними стражданням і Його звитягою над смертю людина, скріплена дією вилитого з лона Отця через воскреслого Спасителя Святого Духа, знаходить свій шлях до повноти життя, до остаточного зцілення. Не існує бо такого стану людського буття, якого у своєму воплоченні не зазнав би сам Спаситель: увібравши повноту людської природи, Господь відновлює в собі старого Адама, сягаючи власним милосердям до кожного екзистенційного виміру людського існування. У Ньому – шлях до повноти життя, у Нього життєдайна Істина, «Його ранами ми зцілені» (Іс. 53, 5).      

Від самоізоляції до щедрої відповідальності

У текстах про Слугу Господнього ми спостерігаємо трагічну постать нужденного чоловіка, киненому на поталу власному болю та несправедливості світу. Корінь, що пробився крізь суху землю, – позбавлений перспектив: без води його нетривале існування перетворюється на постійну боротьбу за виживання. Страждання усамітнює. Йому необхідна вода та захист від палючого сонця, йому потрібний родючий ґрунт, щоб життя тривало та приносило плід. У пустелі немає нікого і нічого, окрім порожнечі та загроз, що вимагають постійних і виснажливих зусиль.

Внутрішній стан багатьох ветеранів, за їхніми свідченнями, доволі часто нагадує саме пустелю. У мирному повсякденні вчорашньому учасникові бойових дій важко знайти тих, хто б його добре розумів. Багатьом із них нелегко даються спроби повернутися з окопів. Серце ще упродовж тривалого часу залишається поруч із бойовими побратимами, з якими довелося дивитися в очі смерті, спільно долати виклики воєнних буднів, перебувати там, де життя було наповнене особливим сенсом. Першому етапові повернення із воєнного контексту характерне відчуження навіть від найрідніших. Світ навколо видається чужим. Людині стає важко відшукати власне місце в мирному повсякденні. Такий стан самовідчуження та ізоляції від довколишнього світу може поглибити душевну травму військовослужбовця чи ветерана та змусити його до пошуку небезпечних і руйнівних засобів самозахисту.

Трагедія війни змінює людину. Рани з’являються не лише на тілі, а й у глибині душі воїна. Жорстокість і безлад бойових дій проникають у серце. У цьому прихована серйозна небезпека, бо ж війну можна принести із собою в рідний дім і завдати болю найближчим.

Процес повернення до цивільного життя – тривалий шлях, якого не здолати самотужки. Вихід зі стану ізоляції, примирення з довкіллям потребує чиєїсь люблячої та дружньої підтримки в житті воїна, яка б змогла нагадати йому смак людського існування, сформулювати важливі для особистого розвитку цілі, вирватися із внутрішнього оточення.

Однак слід пам’ятати, що війна вражає не лише самих військових. Досвід війни змінює всю родину: дружину, дітей, батьків. Це зумовлено передусім тривалою і постійною тривогою, підсиленою медійними повідомленнями з фронту. Часто йдеться про хвилювання, не розділене з іншими, про журбу, що ізолює людину, про відповідальність за інших членів сім’ї в разі відсутності основного годувальника, про неспокій, що перетворюється на глибоко закорінений внутрішній біль. В особливий спосіб досвід війни переживають діти учасників бойових дій. Бо ж  дитинство є періодом формування важливих рис особистості, вміння контролювати та впорядковувати власні емоції. Участь одного з батьків у бойових діях створює додаткові фактори емоційного тиску на ще не дозрілу особистість їхніх дітей. Тривога, страх, смуток, агресія, жаль, відчуття покинення становлять загрозу здоровому майбутньому молодих людей.

Після повернення з війни дистанція між батьком (матір’ю) і дітьми може інколи значно збільшитися. Тому потрібно старатися створити в родині простір порозуміння та довіри, прийняття та прощення. Завдання душпастиря тут полягає в тому, аби допомогти всім членам родини усвідомити, як духовне життя сприяє зціленню від самоізоляції. Щоб запобігти небезпечній тенденції до самоізоляції та подолати дошкульне почуття самотності, важливо запевнити воїнам відчуття співчутливої та солідарної присутності з боку духівника. Це можна осягнути за допомогою регулярних відвідин родини демобілізованого воїна, невимушеним спілкуванням із ним і членами його сім'ї, щирим зацікавленням станом його здоров'я чи ситуацією із працевлаштуванням тощо. Дуже корисним було б залучити його до різного роду парафіяльної активності, зважаючи на його здібності й таланти, зокрема до читання євангельських текстів та їх обговорення в групі, участі в різноманітних християнських спільнотах, здійснення благодійних проєктів, у яких з’являється можливість проявити турботу про інших, – усі ці підходи також сприяють тому, щоб ветеран почувався потрібним, корисним членом громади, та запобігають його самовідчуженню.

Від агресивності до милосердного служіння

Слуга Господній у Книзі пророка Ісаї має непривабливий вигляд. У спостерігачів створюється враження про зруйновану та цілком розчавлену особистість. Попри глибоке духовне смирення, Його зовнішність відштовхує, розчаровує, лякає. Його постать викликає не співчуття, а відразу. За таких обставин людина неминуче вдається до захисту власної гідності, подекуди в доволі рішучий, агресивний спосіб. Сам образ людського страждання для багатьох є нездоланним викликом і великою загрозою. Біль вимагає реагування.  Тому важливо посідати всі необхідні засоби для духовної боротьби зі спокусами до жорстокості, які можуть проявитися навіть мимовільно та які руйнують не лише саму людину, а й світ навколо неї. 

Досвід війни, навіть без фізичного поранення, залишає глибокі невидимі сліди в людській душі. Такі сліди називають душевними ранами війни. Часто можна спостерігати, як спокійні та врівноважені до війни чоловіки та жінки тепер можуть легко втрачати рівновагу, ставати вибуховими та надміру агресивними. Активні та життєрадісні, після повернення з району бойових дій вони інколи перетворюються на пригнічених та замкнених у собі осіб. Війна змінює. Перебуваючи в зоні підвищеного ризику, людина  відчуває постійну загрозу власному життю. Її психіка та весь організм ніби постійно є в стані бойової готовності. Людський мозок підтримує в напрузі тіло, ніколи не втрачаючи готовності до дії. Така вчасна і правильна відповідь людського єства необхідна для захисту самого життя. Людина постійно аналізує довколишню дійсність на наявність небезпеки, свідомість готує автоматичний сценарій, як діяти у складній ситуації. Таке явище називають бойовим стресом, і переживає його значна частина військових. Після повернення додому психіка воїна упродовж певного часу все ще перебуває в такому «наднапруженому» стані, намагаючись усе контролювати. Людина тоді часто проявляє надмірну та обтяжливу заклопотаність дрібницями, що швидко виснажує не лише емоційні, а й фізичні ресурси особистості. Внаслідок цього ветеран стає заручником власної агресивності та гніву.

Військові дії за своєю природою є доволі травматичними. Частина людей може справитися із пережитим самостійно, однак у багатьох згодом може виникнути посттравравматичний стресовий розлад (ПТСР). Для осіб, які страждають від ПТСР, характерні три основні групи симптомів:

  1. Повторне переживання травми. Йдеться про нав’язливі спогади, які видаються непідвладними контролю, нічні жахи, а також раптові й сильні спалахи переживань із минулого, що змушують людей почуватися так, ніби вони знову й знову проживають травматичну подію. Зовнішні чинники можуть підсилити такі переживання.

  2. Втеча. Досвід болю не дозволяє воїнові пригадувати пережите й думати про те, що сталося, оскільки це може його сильно засмутити. Тому колишні учасники бойових дій нерідко тримаються осторонь від людей, місць, речей, які можуть оживити болісні спогади. Перебуваючи серед людей, вони відчувають заціпеніння або відкинення. Дехто з них вдається до вживання алкоголю чи наркотичних засобів, щоб притупити біль і заховатися від нав’язливих спогадів.

  3. Фізичний стрес. Окремим ветеранам, на жаль, ще довго доводиться шукати особливих шляхів подолання безсоння, постійного роздратування та гніву, труднощів із зосередженням уваги та відчуття настороженості.

Агресивність стає механізмом самозахисту від зруйнованого досвідом війни світу, що тепер становить неминучу загрозу їхньому фізичному та психічному здоров’ю. Крім того, це негативне почуття може перетворитися для наших ветеранів на пастку, що дозволить різним політичним силам використовувати осіб із бойовим досвідом у власних цілях, не зважаючи на гідність і безпеку останніх.

Поведінка воїнів, що формується за таких обставин, вимагає уважного погляду до глибин людського серця, щоб там у світлі віри зауважити відблиск Божого образу, а відтак допомогти й зраненій особі побачити у власному житті джерело надії. Віра у милосердну Божу любов та батьківське прийняття і прощення допомагають людині примиритися з власною історією та отримати зцілення від руйнівної потуги нестримного гніву й агресивності. Впровадження в повсякденне життя практики щоденної молитви, регулярних бесід з обраним духівником та участь у благодійних заходах Церкви, що мають на меті підтримку убогих і вразливих членів суспільства, можуть допомогти ветеранам зупинити прояви агресивності, стати більш уважними до близьких, виховувати в собі співчуття до інших та проявляти його у милосердному й турботливому ставленні до людей, відчути себе добрими громадянами своєї земної Батьківщини.

Від болю втрати до діяльної пам’яті

Пророк Ісая в особливий спосіб підкреслює горе втрати в житті людини. В біблійній історії Слуги Господнього втрата прямо пов’язується з насиллям, із жорстокою силою, що вривається в людську долю, позбавляючи її найважливішого – Божого дару життя та живих зв’язків з іншими людьми. Смиренний Праведник приймає цей біль свідомо, складаючи себе в жертву як викуп за багатьох. Він страждає, але з глибоким особистим усвідомленням того, що з Ним відбувається. Його біль наповнює змістом не лише Його життя, а і Його смерть. Навіть якщо в інших створюється враження про Його остаточну поразку, пророк наполягає, що йдеться про справжню звитягу. Слуга Господній добре розуміє, навіщо Він втрачає і навіщо стає втратою задля інших.

Чи не найбільшого болю завдає військовому відчуття втрати бойових побратимів. Спільно пережиті виклики фронтової дійсності об’єднують, створюючи потужні емоційні зв’язки. Смерть близької особи викликає цілу низку різноманітних особистісних станів: безсилля, стиснення горла, відчуття пустки, сильний психічний біль тощо. У частини людей, яким надзвичайно важко справитися з втратою близької особи, розвивається ускладнена реакція втрати. При цьому особа сильно тужить за загиблим, відчуває великий біль чи постійно думає про обставини смерті. Їй складно повірити в смерть близької людини, вона звинувачує себе в цій трагедії або ж уникає спогадів про полеглого. Військовослужбовець інколи й сам має бажання померти, усамітнюється, перестає довіряти іншим та втрачає сенс життя.  

Щоб прожити час горювання в належний спосіб, необхідна особлива Божа благодать і підтримка, а також значні зусилля з боку близьких людей. Період жалоби може мати різну тривалість. Цей час допомагає віднайти себе після втрати. Повертаючись до звичного способу життя, приймаючи біль, особа вчиться жити по-новому. Страждання вимагають відповідного тлумачення їх сенсу та чиєїсь люблячої присутності. Необхідно забезпечити певну рівновагу: не розвивати у сім’ї загиблого надмірний жаль, не ранити, а з іншого боку – не применшувати їх великого болю та страждання. У період жалоби чи не найважливішим завданням є просто бути поруч. Особливу силу зцілення мають поминальні молитви за наших захисників. Священникові, як доброму пастиреві, слід уділяти родинам полеглих воїнів більше уваги, перебувати з ними на зв'язку, об’єднувати громаду для їх підтримки, даючи цим самим свідчення, що їхня жертва не є даремною, що їхня втрата має відкупительний характер. Щоб особа в скорботі прямувала до глибшої духовної цілісності, варто поділитися із нею досвідом молитви на чотках. У такий час Ісусова  молитва може бути вкрай корисною для душевного зцілення людини. Біль втрати близької особи насильно вривається в життя людини. Пам’ять про дорогих серцю людей має спонукати до щирого служіння іншим, щоб світ, про який мріяли їхні рідні, колись став дійсністю.

У духовному супроводі таких осіб треба звертати особливу увагу на постать воскреслого Спасителя, що супроводжує своїх учнів дорогою до Емаусу. Його вірна присутність у їхньому досвіді втрати, Його тлумачення у світлі віри нещодавніх трагічних подій і ділення собою у таїнственному ламанні хліба дозволяє їм здолати глибокий біль і стати свідками Христового Воскресіння.

Від самогубчих схильностей до надії

У своїх душевних і тілесних стражданнях Слуга Господній сприймає життя як суцільний біль, як джерело Його випробувань. Навіть в образі Його смерті, який подає пророк Ісая, Він немовби відділений від свого народу, як переступник Божого закону. Ізоляція тепер стає остаточною. Самотність, спричинена душевною недугою, перетворюється на нездоланний стан, позбавлений, здавалося б, навіть Божої присутності. Схильність до повного та остаточного відокремлення себе від життя в спільноті та від самого Джерела буття, як результат наміру втекти від болю існування, може також бути частиною суїцидальних намірів.

Небезпека самогубства  за умов ПТСР особливо зростає у випадку, коли воїн вважає, що цінності, котрими він жив під час свого перебування в районі бойових дій, нікому більше не потрібні, і він залишається наодинці із суспільством, яке його не розуміє. Такій людині необхідна простягнута рука друга. Щирі дружні стосунки повертають воїнові відчуття власної гідності та значимості. Коло однодумців, що розділяють його цінності, становить середовище особистої безпеки.

Душпастир у такому випадку стає особою, яка може випередити загрозливі обставини. Результати досліджень показують, що більшість людей, які вчиняють самогубство, насправді не хочуть помирати. Метою суїциду є втеча від загроз реальності та звільнення від тяжкого душевного болю. Тому майже всі люди перед тим, як здійснити самогубство, у певний спосіб «попереджають» когось про свої наміри з надією здобути підтримку та допомогу шляхом спілкування. Щирі розмови з людьми про їхні суїцидальні думки чи поведінку є дуже важливим кроком у запобіганні самогубству.  Потрібно подбати про безпеку цих осіб, щоб про їхні наміри знало якомога більше близьких – від цього зростають шанси на порятунок.

Серед основних факторів, що можуть сприяти розвитку в особи схильності до самогубства, можна визначити проблеми в міжособистісних стосунках, нещодавно пережиту кризу, досвід зловживання шкідливими хімічними речовинами (алкоголь, наркотичні засоби), проблеми з фізичним здоров’ям чи фінансовим забезпеченням, втрату роботи чи житла. Для завчасного виявлення ознак ризику скоєння самогубства необхідно звернути увагу на деякі прояви поведінки людини, як-от: розмови про бажання померти та вчинити суїцид і спроби пошуку інформації та засобів для його скоєння, про відсутність надії та причин жити далі, про відчуття безвиході чи нестерпного болю, тривога з приводу завдання власною присутністю клопотів іншим. До супровідних тривожних проявів поведінки можна також віднести радикальні коливання в настрої, самоізоляцію, надзвичайні прояви гніву та гучні заяви помсти, значний неспокій, більше вживання алкогольних чи наркотичних речовин.  

Зрозумівши намір воїна здійснити самогубство, не можна залишати його на самоті. Слід обмежити йому доступ до будь-якої зброї чи інших потенційно небезпечних засобів, включно з медикаментами. Потрібно запропонувати свою підтримку: іноді можна запобігти трагедії лише присутністю, увагою та бажанням вислухати. Необхідно пам’ятати, що людині зі схильністю до самогубства потрібна допомога психотерапевта чи психіатра, компетентного в роботі з ризиками самогубства. Важливо переконати особу зателефонувати на безкоштовну лінію психологічної допомоги.

Найкращою профілактикою суїциду є плекання цінності людського життя в спільноті, навчання людей користати з духовного ресурсу та жити життям, глибоко закоріненим у християнських цінностях. Передусім треба потурбуватися про атмосферу довіри та зв’язку між членами колективу. У проповідях слід акцентувати увагу на надії, як одній із важливих богословських чеснот; говорити про те, що для людей віри безвихідних ситуацій не існує. Особливе значення мають конкретні приклади подолання важких життєвих проблем, а також пропозиція духовних практик, що підсилюють духовну та психологічну стійкість особи (особисті роздуми, реколекції, регулярна Сповідь, духовний супровід тощо). Душпастиреві слід також потурбуватися про запобігання в його спільноті необґрунтованих упереджень і проявів жорстокої дискримінації, що можуть ізолювати людину та підштовхнути її в зону ризику.

Важливого значення тут набуває просвітницька діяльність, поширення фахових інформаційних матеріалів, спільний перегляд і обговорення тематичних фільмів. Попри це, душпастирю, зокрема військовому капеланові, необхідно завжди бути готовим відповісти на ситуацію, що виникає внаслідок скоєння самогубства. Особливе значення в такому випадку має сам спосіб сповіщення рідних і близьких про трагедію та їх молитовний супровід у дозволений і визначений Церквою спосіб.

Необхідно також визначити правильний метод доведення та пояснення такого вчинку, жодним чином не схвалюючи поведінки воїна та водночас не нівелюючи заслуг загиблого перед Батьківщиною і не позбавляючи його рідних і близьких надії на Боже милосердя. Не можна забувати й про соціальну природу самогубства та його наслідків для членів родини. Інколи найближчі та найрідніші особи потребують відповідної уваги ще впродовж тривалого періоду часу після скоєння суїциду. Слід потурбуватися й про їхній душевний спокій, запросити до молитовної групи чи участі в паломництві з особистим наміром випросити для покійного благодаті прощення та остаточного очищення за заслугами відкупительних страждань самого Спасителя.

Дорога до зцілення

Дорогі наші душпастирі, уважне молитовне споглядання постаті Слуги Господнього дарує нам можливість збагнути шляхи Божої Премудрості у справі відкуплення зраненого злом людства. У Його образі перед людиною відкриваються горизонти особистого та суспільного зцілення. Ми дивимося на стражденного Праведника, а бачимо Лікаря людських душ. Попри всі загрози власному життю, Слуга Господній своєю смиренною, але впевненою відповідальністю перетворює вимір людського терпіння на простір розвитку та росту, на можливість справжнього воскресіння. Автор священного тексту виразно зазначає, що всі випробування, які випадають на Його долю, Він приймає добровільно, з глибоким усвідомленням власної відкупительної місії. У Його постаті Божа милосердна любов набуває чітких ознак діяльної відповідальності за інших, що здійснюється смиренним і жертовним служінням. Слуга Господній – Христос, наш Спаситель – у своїх добровільно прийнятих стражданнях служить людині, добре пам’ятаючи про весь біль, який існує у світі. Відповідальністьслужіння та пам’ять перетворюють Його особисті терпіння на знаряддя відкуплення багатьох, а Його рани – на простір нашого зцілення. Ми зцілені Його ранами, бо в них відповідальність, служіння та пам’ять про нужденних перемагають самоізоляцію, агресивність, відчуття втрати й думки про самогубство, що супроводжують людину під час і після війни, а людське страждання набуває особливого сенсу і може стати джерелом нашої надії.

У сучасній історії драматичного конфлікту, розв’язаного збройною агресією Російської Федерації проти українського народу та нашої держави, захисники України – сотні тисяч українських чоловіків і жінок – не побоялися взяти на себе відповідальність за долю власного народу, стати на захист його свободи та гідності, служити мільйонам невинних. Особливим джерелом сили в боротьбі для них завжди залишалася пам’ять про тих, хто віддав власне життя за наше спільне майбутнє. Війна залишила глибокі рани в душах багатьох із них: самоізоляцію, неконтрольовану агресивність, біль втрати, схильність до самогубства тощо. Завдання душпастирів – докласти максимальних зусиль, щоб рани, завдані їм війною, стали для них місцем зцілення.  

Війна ранить усе суспільство. Родини полеглих, вимушено переселені особи, розбиті сім’ї, сироти – усі стають заручниками безглуздої жорстокості. Саме тому ми повинні допомагати всьому суспільству, у розмаїтті його вимірів, долати завдані війною рани. Духовні практики нашої Церкви, етика відповідальності й турботи про спільне благо, ціннісне виховання дітей і молоді разом із неустанною молитвою дозволяють нам відновити власні сили і впевнено, заручившись підтримкою Божої благодаті, рухатися до Царства вічного миру. Повне зцілення вимагає нашої єдності, не вдаваної, а справжньої відданої турботи про кожного. Ми закликаємо наших душпастирів докладати зусиль, щоб українському народові сьогодні не забракло духовної снаги торувати власний шлях у майбуття, щоб ніхто не відчував розпачу самотності та гіркоти буденних викликів. Ми звертаємося сьогодні до кожного українського серця в Україні та на поселеннях не піддаватися втомі та зневірі, а впевнено підтримувати тих, кого в особливий спосіб зранила війна.

Рани, що ятряться на тілі невинного Праведника, стають простором зцілення не лише для поодиноких осіб, а й для всього суспільства. Вони навчають відповідального служіння одне одному, здатного дарувати життя. Допомога учасникам бойових дій та їхнім родинам повинна надаватися в напрямку від проблем, спричинених травматичним досвідом, до посттравматичного зростання. Це дієва підтримка позитивних змін, що відбуваються в житті людини, як, наприклад: переосмислення свого місця у світі, більшого цінування життя чи появи почуття вдячності щодо людей, зміни життєвих пріоритетів, збагачення духовного досвіду, проявів громадянських ініціатив тощо. Важливим є допомогти людині позбутися відчуття самотності та усвідомлювати себе й надалі захисником власного народу, служителем його миру та добробуту.

Наступний крок – спроба з’ясувати, що саме відбувається з людиною і яка допомога їй потрібна. При цьому треба пам’ятати, що основа підтримки – це побудова довіри. Часто воїн боїться зав’язувати глибокі дружні стосунки з тими, кого може завтра втратити в бою і зазнати нового пекельного болю.  Ставлення до бійця з повагою та пошаною до його гідності допоможе відновити цю довіру. Довіра сприяє відновленню відчуття безпеки. Там, де військовик почуватиметься прийнятим, усвідомить, що його служіння є важливим для священника і спільноти, – він зможе відкритися. Якщо він зловживає алкоголем чи вдається до інших руйнівних способів  подолання травматичних спогадів – слід пояснити, що такі дії лише посилюють страждання.           

Обмеження життєвого простору та відмова від звичної активності й кола спілкування спричинюють депресію і тривожні розлади. Витіснення з пам’яті у підсвідомість травматичної події провокує і підсилює симптоми ПТСР. Емоційна відстороненість і соціальна ізоляція призводить до конфліктів у родинах, руйнує стосунки. Зловживання алкоголем і вживання наркотиків повністю змінюють особистість і спричиняють залежність. Пошук порятунку в сумнівних громадах, практиках, сектах і звернення до шахраїв можуть обернутися загостренням симптомів та загальним погіршенням стану. Душпастиреві слід уникати надмірного розпитування про травматичний досвід. Обов’язком є розвивати необхідні навички та працювати над підвищенням своєї компетентності, щоб, служачи людям, які пережили травматичний досвід, самому не травмуватися через їх розповіді.

Військові, які повертаються з району виконання бойових завдань, та члени їхніх родин потребують комплексної реабілітації: психологічної, духовної та фізичної. Відповідаючи на потреби часу, УГКЦ використовує досвід духовно-психологічної віднови. Цей досвід показує, що військові, медики та парафіяльні священники разом із фахівцями психологічної служби давно стали справжніми партнерами в боротьбі за душевне здоров’я військових та їхніх родин. Душпастир за посередництвом Таїнства Сповіді допомагає людині примиритися з Богом, залишити в Його руках минуле та впорядкувати теперішнє життя. З цією метою у монастирях і відпустових місцях проводиться духовно-психологічне відновлення для військовослужбовців, які повернулися із зони АТО/ООС та їхніх родин, для родичів загиблих і військових медиків. Створюються групи взаємної підтримки осіб, які переживають наслідки війни. Для дітей військовослужбовців проводяться літні табори за спеціальними відновлювальними програмами, де з ними працюють психологи та духівники. На сьогодні ці групи віднови є не чисельними і потребують чималих зусиль для ефективного функціонування. Однак вони часто стають місцем особистої зустрічі з Христом та нагодою для зростання в родинних стосунках. Рекомендуємо примножувати та вповні використовувати всі ці можливості, які надає Церква-мати.

Дорогі співбрати у Христовому священстві! Переживаючи час пандемії, викликаної коронавірусною інфекцією, наш народ був змушений відкрити ще один фронт – боротьбу з не помітним неозброєному окові смертоносним ворогом. На передовій цієї боротьби стали наші медичні працівники. Вони, як справжні воїни, ризикуючи своїм здоров’ям і навіть життям, захищають нас усіх від смертельної небезпеки. І, як справжні воїни, стають вразливими до великої кількості загроз не лише фізичних, а й душевних. Тож усе вищесказане стосується безпосередньо й цих наших захисників та їхніх рідних і близьких і нагадує нам про обов’язок душпастирської опіки та про духовний арсенал, яким ми можемо скористатися, щоб допомогти Господеві зцілити їхні рани.  

Байдужість і нечутливість до болю наших братів і сестер може смертельно зранити все суспільство. Наша Церква не втомлюється закликати своїх вірних до діяльної пам’яті та відповідального служіння. Таким чином стаємо виконавцями Заповідей Христових та носіями Божої благодаті, здатної зцілити народ. Рани наших захисників – заклик до кожного українського серця не стояти осторонь. Сьогодні нам необхідно знайти в собі достатньо відваги стати Божими помічниками в процесі подолання ран війни, а відтак і самим отримати зцілення від власних тривог і болів, від страхів і сумнівів, від байдужості та розчарувань. Обов’язок душпастиря – знати кожного воїна у своїй парафії, який прийшов з війни, і кожну родину, що зазнала болю втрати. Він також має відповідальність поглиблювати власні знання з надання духовної опіки постраждалим внаслідок війни.

Без дбайливого парафіяльного священника Церква не зможе допомогти своїм дітям. Без уважного духовного провідника зранені війною не зможуть взяти участі в програмах духовної віднови, психологічного супроводу, які впроваджуються відповідними структурами УГКЦ.

Воїнові необхідно зрозуміти, що його дорога до зцілення закорінена у глибоких внутрішніх цінностях, таких як відповідальність, служіння та пам’ять, що його Церква сьогодні чекає на нього, щоб запропонувати шлях до зцілення, що саме тут через участь у Таїнствах та через належний духовний супровід він може прийти до Джерела життя, до ближчого знайомства з Христом і в Ньому пережити цілюще посіщення Святого Духа та відновити у своєму серці радість у надії на Воскресіння.

Щоб знайти відповіді на найскладніші питання, пов’язані з подоланням болю та наслідків війни, душпастир має пильно вдивлятися поглядом віри в постать стражденного Праведника, який на своєму прикладі демонструє шлях до переосмислення страждання, до преображення зраненого людського серця та всього суспільства. У царині відновлення зраненого війною українського народу сьогодні дуже багато залежить від парафіяльного священника.

Нехай Пресвята Богородиця, всемилостива Мати милосердного Бога, візьме наших душпастирів під свій ласкавий покров у їхньому відданому служінні, скерованому на зцілення ран війни. Благодать Святого Духа, Утішителя та Цілителя, нехай через заслуги нашого Спасителя торкнеться кожного зраненого війною серця, даруючи йому мир і надію.

Від імені Синоду Єпископів
Києво-Галицького Верховного Архиєпископства
† СВЯТОСЛАВ

 

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у день Святого отця нашого Мартина Ісповідника, папи Римського,
27 квітня 2020 року Божого

Джерело: news.ugcc.ua 

Офіційний медіаресурс
Сокальсько-Жовківської Єпархії УГКЦ
©2009–2020

Правлячий Єпископ: Кир Михаїл (Колтун)
Єпископ-помічник: Кир Петро (Лоза)

Контакти:
Адреса: 80300, м. Жовква, вул. Львівська, 7а
Телефон: 61-336